Читати книгу - "Родаки"

Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обережно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана вчителя до нас, але та лише відмахнулася:

— Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть.

А через декілька днів на світанку під нашими Небесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два військові «студебекери», з них посипались солдати із собаками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись ланцюгом, рушили в бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем. Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля нашого обійстя.

— Господи, што твориться?! — запанікувала Фіскарошка.

— А штоби не творилося, не висувай голову з хижі, — порадив Соломон. — На все воля Божа…

Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище й обережно витяг одну черепицю. Побачена картина згамувала гарячу кров. Солдати, залігши з автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:

— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнєсьом дом у пух і прах!

Одразу все стихло, навіть пси оніміли. І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг зі злегка піднятими руками вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, з розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі, ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.

Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка з ніг і закрутили руки.

Тієї ж миті солдати кинулись із засідки до хати, заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями. І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений пан Фийса з відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, тихо попросив:

— Сину мій, не роби зла.

Замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до середини двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:

— Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі. Нікого не вбив, не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?

На старого вчителя ніхто не звертав уваги. Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовжка. У великій печалі, з великим болем спостерігав, як збиткуються над одним із останніх його воїнів. Допомогти нічим не міг. Імператор поривався втішити свого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і він забере гусарського полковника знову до себе в почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими. Тільки хай ще раз збереться з духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Як не кричав, як не благав побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, ніхто нічогісінько не чув. І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.

Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали в кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки з горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах, — син пана Фийси Владьо. Ось він зі зв’язаними руками на мить піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько. З непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…

І неймовірним сумом і болем у мені залунали незнайомою мовою такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…».

Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала Владя мала неймовірну й трагічну історію.

Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до родинного притулку. Як йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само, як і те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.

Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.

Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під «нулівку».

— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.

Всі отетеріли — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, в якій випускали на волю в’язнів радянських концтаборів, і тепер не могла приховати