Читати книгу - "Скрут"

По лазні Аальмар ліг. Велика Фа сиділа біля його ліжка цілу годину, й навіть найпролазливішим служницям не вдалося підслухати, про що вони гомоніли. Виходячи зі спальні господаря, Фа з серйозним обличчям підкликала дівчинку до себе.

Стоячи посеред маленької задушливої кімнатки Фа, дівчинка усвідомила раптом, що подібне вже було з нею. Перші дні в чужому домі; безстороннє обличчя чужої баби: «Скільки весен ти пам’ятаєш?» — «Шість… Чи сім…» — «Навіщо ти брешеш? З вигляду тобі не менше десяти…»

Вона зіщулилась. За шість минулих років Велика Фа майже не змінилася, чого не скажеш про маленьку наречену, яку привезли сюди переляканим звірятком…

— Аальмар повернувся, — повідомила Велика Фа, нібито підбиваючи якийсь великий і значний підсумок. Дівчинка відчула, як нерівно забилося серце — у цих словах був іще й інший, прихований зміст. Аальмар повернувся. Навіки повернувся зі своєї війни; виходить, це правда. Він дотримав слова, він більше не поїде, ось про що вони говорили так довго з Великою Фа…

Баба була задоволена її кмітливістю, однак не дозволила своєму обличчю пом’якшати. Мить була надто вирішальна, тому вона суворо насупилася:

— Ти пам’ятаєш день, коли вперше зробилася нечистою? Це було два роки тому, чи не так?

Дівчинка потупилася, відчуваючи, як вуха наливаються червоним. Того пам’ятного дня вона злякалася мало не до смерті й побігла зі слізьми до Ліль; та, посміюючись, відвела її до своєї матері, котра й пояснила дівчинці все, що їй належало знати… Порадила радіти своєму новому статусові — і, як тепер з’ясувалося, поквапилась втаємничити Велику Фа… Яка, втім, і без того все про всіх знає.

Баба дочекалася, поки вона впорається із ніяковістю, й поставила нове запитання; не підіймаючи голови, дівчинка кивнула. Так, звідтоді це повторюється регулярно, щомісяця…

— Роздягайся, — скомандувала баба.

Усе це вже було одного разу — але тоді, скидаючи одяг, вона не відчувала сорому. Тоді її тіло було худим і пласким, як у хлопчика, без єдиної волосинки — але звідтоді минуло шість років, і Ліль, її однолітка, вже заміжня…

Вона зціпила зуби й стерпіла дотики сухих холодних рук. Баба вивчила її згори донизу і, задоволена оглядом, доброзичливо кивнула:

— Ти цілком дозріла. Справді, я навіть не очікувала таких форм… Ти готова стати дружиною вже сьогодні. Найсуворіший закон не дорікне Аальмарові за поквапливість… Одягайся.

Помертвілими пальцями затягуючи шнурівку, дівчинка дивилась, як у темному кутку за каміном діловито снує павучок.

Вона чомусь не могла зрадіти. Напевне, через острах усього нового; яке нове усвідомлення: вона не дівчинка… Вона дівчина, тепер уже зовсім очевидячки… І вона обов’язково зрадіє завтра вранці, коли зійде сонце, коли Аальмар відпочине…

Чи вона така боягузка?!

Радість її мовчала, начебто зчавлена залізним обручем.

* * *

Мовчання в дорозі обтяжувало Ігара, однак Тіар не підтримувала розмови, а на колишню безперервну балаканину в нього забракло сили. У відчаї він замовк, дивлячись, як повільно повзе шлях, і в сум’ятті намагався зібрати думки докупи.

Ромб. Це головне, про це варто пам’ятати; не залишилося сумнівів і вагань — поряд сидить саме та жінка, заради якої він збивав ноги об каміння провінції Ррок. Заради якої ліз у лігвисько хвороби, у портовий дім розпусти, в цвинтарний склеп… Ромб. Дабат — хай буде так…

Заночували знову під відкритим небом, а ніч видалася холодна, й багаття незабаром згасло, бо серед поля його не було чим підтримувати. Попередня безсонна ніч виснажила обох — але холод не давав заснути, пробирався під тонку ковдру й діставав, здавалося, до самих кісток. Ігар лежав, згорнутий калачиком, і відігрівав диханням власні коліна; на візку крутилася Тіар.

По тому він почув, як вона встає — і зачаївся, вдаючи, що спить.

— Так не піде, — сказала вона в нього над самою головою. — Ми повинні берегти тепло.

Ігар відчув, як під боком у нього прилаштовують оберемок соломи. Тіар спритно спорудила подобу постелі та вляглася поряд; краєчок Ігарової ковдри було безцеремонно захоплено — зате й ковдра Тіар укривала тепер обох.

Від Тіар струмувало тепло. Ні про що інше не думаючи, він присунувся ближче; вона пахла димом і річкою, і осінніми очеретами, й лікарським зіллям. Ігар блаженствував, зігріваючись, і відчував, що тремтіння Тіар теж потроху втихає. Яке щастя — бути в теплі й спати…

Її голова лежала на його передпліччі. Її тепла спина притискалася до його грудей, дотик був м’яким і затишним, він сховав холодного носа в її густому волоссі й, засинаючи, відчув себе спокійним і захищеним. Як колись, у напівстертих спогадах раннього дитинства, біля майже забутої матері…

Тіар повернулась уві сні, звільняючи його затерплу руку. Тепер він відчував на собі її подих; ніс відігрівся. Під його стуленими повіками металися кольорові плями, він вислизав у сон, провалювався в солодку яму, де пахло лікарським зіллям…

Далі він здригнувся, ніби від поштовху.

Усередині їхнього з Тіар притулку було тепер по-справжньому тепло, навіть задушливо; жінка спала, він чув її спокійне дихання й відчував м’який пружний бік. Намагаючись зміркувати, що його збудило, Ігар прислухався; навколо панувала тиша, й навіть Місяць, що пасся віддаля, не виказував своєї присутності жодним звуком.

Тоді він прислухався до себе. Затамував подих і замружив у темряві очі, намагаючись відігнати нав’язливе видіння — Тіар, оголена, входить у воду…

Видіння не минало. Він спробував відсунутися; жінка спала мирно й безтурботно, а він відчував її пружний бік і бачив при цьому, як річкова вода струмочками стікає по стегнах і колінах… По білій оксамитовій шкірі. Вона рівно дихала уві сні — а йому здавалося, що її дотик обпікає. Що щільна тканина її сукні стає прозорою, мов серпанок. Що він бачить, як мірно колихаються груди… І маленький пупок зморщився, ніби замружене око… Що варто лише простягти руку…

Він до крові закусив губу. Біль на мить упорався з марою — але тільки на мить, бо й із солонавим присмаком у роті триклята плоть дратівливо бажала, бажала, бажала… Її губи, оточені ледь помітним пушком… Запах диму й зілля… М’який бік, важкі груди, нестерпний дотик…

Він ледь стримав стогін. Боком, наче краб, вибрався з-під ковдр у досвітній холод. Рачки відповз убік; кінь здивовано форкнув.

Птаху, яке безчестя! Яка підлість і гидота, він бридкий самому собі… Його трусить від холоду й жадання, і та клятва, яку він приніс на Вівтарі, ні від чого,