Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли вхід був замурований, до малого отвору підійшов верховний лама і співучим голосом прочитав довгу тібетську молитву, очевидно, напутнє слово пустельнику в його святій самотності, в якій він повинен думати про гріхи світу і насолоду відречення від життєвих прикростей. Потім ще раз заревли труби, і процесія під звуки труб рушила повагом назад; але дехто з цікавих залишився, окремі з них захотіли говорити з пустельником. Але він почав співати молитву «ом-мані-пад-ме-хум» і не відповідав на запитання. Допитливі трохи постояли і пішли.
Я виждав деякий час збоку і, коли всі цікаві мало-помалу відійшли від печери, підійшов до отвору і окликнув сина, коли він перестав виголошувати молитву.
— Омолон, це я, твій батько, прийшов! Адже ти впізнав мене, коли тебе вели лами в цю келію! Невже ти хочеш стати затворником, просидіти все життя в задушній келії, не бачити сонця і неба? Ти подумай лише, ти ж молодий, здоровий! Невже ти хочеш цілі роки сидіти в темноті і бурмотати молитви замість того, щоб ходити на волі, робити що хочеш, їздити верхи, знайти собі дружину? А де Ібрагім, який обікрав нас і спокусив тебе втекти з ним у Лхасу?
Омолон, ридаючи, відповів мені таке:
— Ібрагім — негідник, він обдурив мене, як дурну дитину. Ми приїхали сюди тижнів зо три тому, але він тримав мене замкненим у кімнаті. Я чекав його декілька днів, нарешті, голодний, виламав вікно, виліз і дізнався, що його нема, і каравану нашого нема, і одягу мого нема, і грошей нема. Мене охопив відчай, я пішов у головний храм і сказав ламам, що хочу стати затворником. Ах, батьку, що я зробив тобі і матері, став злодієм і обманщиком, — і він знову заридав.
Я, звичайно, умовив його кинути затворництво і повернутись зі мною на батьківщину і до матері. Ми домовились, що ввечері я прийду знов і, коли стемніє, виламаю закладку отвору, випущу його, заберу з собою в місто, і ми поїдемо. Але до вечора ми умовились, що він буде час від часу читати молитви, оскільки можна було сподіватися, що цікаві і лами будуть приходити вдень провідувати нового затворника. Я залишив сину свій ніж, щоб він потихеньку, коли людей не буде біля печери, звільняв зсередини цеглини закладки від замазки, щоб вона не затужавіла і вночі легше було вийняти її в зовнішньої сторони.
Надвечір, озброївшись на всякий випадок маленьким ломом, я повернувся до печери. Поблизу начебто нікого не було, а Омолон наспівував ом-мані-пад-ме-хум. Але коли стемніло і я підійшов до печери, з'явився якийсь лама і на моє запитання, чого він тут, відповів, що він на варті. Поки замазка цегли не висохла, затворник, роздумавшись на самоті пре свою долю ув'язненого в тісній келії на хлібі й воді, може вирішити звільнитися і порушити обіт, який він урочисто дав у головному храмі хам-бо-ламі перед лицем Будди.
Я поговорив з ламою, розповів, що я батько затворника, якого обдурив шахрай-мусульманин, заманивши його з цією метою в Лхасу і обікравши його, що я хочу взяти його на батьківщину і заплачу за це. Ми сторгувалися за двадцять рупій індійських, які я привіз із собою на всякий випадок. Лама допоміг мені вийняти цеглини, Омолон виліз і, поклонившись мені до землі, обняв. Потім ми заклали знову отвір цеглинами, і лама обіцяв мені, що рано-вранці прийде з розчином вапна і обмаже щілини, які залишилися між цеглою, щоб не було видно, що мурування порушили.
Ми пішли в місто і наступного дня виїхали з Лхаси. Але йти тільки вдвох через Тібет було рисковано, і ми, пройшовши два переходи, зупинились в хорошому місці і прожили там тижнів два чи три, поки не підійшов караван прочан, який повертався з Лхаси на батьківщину. Ми приєднались до нього і пройшли через Тібет, Цайдам і Кукунор в Ланьчжоу на ріці Хуанхе. Тут Омолон тяжко захворів, і мені довелось залишитися з ним. Цього листа я надсилаю з прочанами в Ургу, звідки його тобі перешлють через російське консульство».
* * *
Тепер мені треба написати ще кілька сторінок, щоб закінчити свої записки шукача скарбів в нетрях Азії.
Сумний кінець нашої поїздки на окраїну пустині Такла-Макан з втратою значної частини виручки з попередніх подорожей, втеча сина Лобсина в компанії із злодієм Ібрагімом, яка викликала необхідність поїздки Лобсина в Лхасу на визволення сина, що обійшлося йому недешево, і, нарешті, моя остання подорож в Кульджу — все це разом надзвичайно розстроїло мене і підірвало мої сили і кошти. Після повернення з Кульджі в Чугучак я підрахував наявні товари і гроші і дійшов до висновку, що на спокійне скромне життя в місті з виторгом у крамниці мені ще вистачить до смерті. Пайку Лобсина я виділив і віддав йому ще раніш на подорож у Лхасу і на підтримку його сім'ї. Але для нових закупок товарів у нас уже залишилося надто мало. Під сумнівом залишалося також, чи повернеться Лобсин із сином, чи без нього і чи захоче він продовжувати наші подорожі. Я відчував, що вже сильно постарів, не хотілося думати про спорядження каравана, їздити за крамом в Росію, взагалі клопотатися, піклуватись про верблюдів і коней. Хотілося пожити спокійно на старості літ. За містом у мене була маленька займанка з садом і городом, де можна було жити більш як півроку в теплий час на чистому повітрі, недалеко від підніжжя Тарбагатаю, залишаючи в крамниці Очира. Чекаючи повернення Лобсина, я так і зробив: по-перше, знайшов собі дружину — молоду китаянку в Чугучаку, з батьком якої я в торгових справах був добре знайомий. Вона втратила чоловіка, що служив в ямині, залишилась одна з маленькою дочкою і погоджувалась розділити мою самотність, перебравшись у мій дім. Російською мовою вона не розмовляла, зате я знав китайську цілком досить для домашніх розмов.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В нетрях Центральної Азії», після закриття браузера.