Читати книгу - "Тінь вітру"

— Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро...

— Гордість та слава головного поліційного управління. Ти розумієш, що це означає, Даніелю?

— Що ми із самого початку тикали навмання, грали всліпу.

Барсело взяв свого капелюха та палицю й пішов до дверей, буркочучи собі під носа:

— Ні, це означає, що гра всліпу тільки-но починається.

40

Увесь день я вивчав невблаганного листа, в якому оголошувалося про мій призов, та сподівався вісточки від Ферміна. Минуло вже півгодини після зачинення крамниці, а я й досі не знав, де ж Фермін. Я підніс слухавку та зателефонував до пансіону на вулиці Хоакіна Кости. Відповіла пані Енкарна, трохи п’яненька. Вона сказала, що не бачила Ферміна від самого ранку.

— Якщо він не повернеться за півгодини, то їстиме холодну вечерю. Це не готель «Рітц», розумієте? Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.

— Не хвилюйтеся, пані Енкарно. Він мав виконати доручення і, певно, затримався. У будь-якому разі, якщо побачите його сьогодні, перекажіть йому, щоб він мені передзвонив. Буду дуже вдячний. Це Даніель Семпере, сусід вашої подруги Мерседітас.

— Звичайно ж, але мушу попередити: я лягаю спати о пів на дев’яту.

Потім я подзвонив Барсело, сподіваючись, що Фермін міг з’явитися у Бернарди, щоб спустошити її комору або витягти кудись саму Бернарду з її вічної кімнати для прасування. Мені й на думку не спадало, що відповісти на дзвінок може Клара.

— Даніелю, який сюрприз!

«Ти вкрала мої слова», — подумав я.

Розмовляючи з нею про те, про се в дусі пана Анаклето, шкільного вчителя, я дуже буденно, немов між іншим, згадав привід свого дзвінка.

— Ні, Ферміна сьогодні не було. Бернарда була зі мною весь день, тож я знаю достеменно. Правду кажучи, ми говорили про тебе.

— Що за нудна тема для розмови!

— Бернарда каже, ти дуже гарний на вроду, вже зовсім дорослий.

— Я вживаю багато вітамінів.

Довга пауза.

— Даніелю, як ти вважаєш: ми могли б знов стати друзями? Скільки років тобі потрібно, щоб пробачити мені?

— Кларо, ми вже друзі, й мені нема що тобі пробачати. Ти це знаєш.

— Дядько каже, ти досі досліджуєш життя Хуліана Каракса. Може, ти б завітав якось на чай та розповів мені останні новини? Мені теж є що тобі розповісти.

— Якось цими днями, обіцяю.

— Даніелю, я одружуюсь.

Я роззявив рота. Відчув, як земля йде з-під моїх ніг. Чи то я зменшився на кілька сантиметрів?..

— Даніелю, ти чуєш?

— Так.

— Ти здивований?

Я ковтнув — язик був майже чавунний.

— Ні. Мене дивувало те, що ти досі ще не одружена. Не може бути, щоб тобі бракувало шанувальників. Хто ж цей щасливчик?

— Ти його не знаєш. Його звуть Хакобо. Він приятель дядька Ґуставо. Директор Національного банку Іспанії. Ми познайомилися в опері, на бенефісі одного композитора, який влаштував мій дядько. Хакобо обожнює оперу. Він старший за мене, але ми дуже добрі друзі — саме це найважливіше, правда?

Мене охопила злість, і я прикусив язика. Язик мав смак отрути.

— Звичайно ж... Прийми мої вітання.

— Ти ніколи не пробачиш мені, чи не так, Даніелю? Для тебе я завжди буду віроломною Кларою Барсело.

— Для мене ти завжди будеш Кларою Барсело. Крапка. І тобі це відомо так само добре, як і мені.

Повисла ще одна пауза — пауза, під час якої можна, здається, посивіти.

— А як ти, Даніелю? Фермін каже, в тебе вродлива дівчина?

— Кларо, мені треба йти, завітав клієнт. Днями я подзвоню тобі, й ми зустрінемося за філіжанкою чаю. Ще раз мої вітання.

Я поклав слухавку та зітхнув.

Батько повернувся після зустрічі з клієнтом засмучений, він не мав настрою для розмови. Я накрив на стіл, а він приготував вечерю, навіть не спитавши ні про Ферміна, ні про справи у книгарні. Під час вечері ми дивилися у свої тарілки, ховаючись за стрекотом радіо. Батько майже не їв — просто мішав ложкою рідкий, несмачний суп, немов шукав золото на дні.

— Ти нічого не з’їв, — зауважив я.

Батько знизав плечима. Радіо досі бомбардувало нас нісенітницями. Батько підвівся та вимкнув його.

— Що в тому листі про військо? — нарешті спитав він.

— Мене призивають за два місяці.

Він, здавалося, постарішав років на десять.

— Барсело каже, що спробує натиснути на важелі, щоб мене після загальних зборів перевели до військового управління в Барселоні. Тоді я зможу ночувати вдома, — сказав я.

Батько у відповідь лише байдужно кивнув.

Я відчув, як боляче витримувати його погляд, і підвівся, щоб прибрати зі столу. Батько залишився сидіти: очі розгублені, руки стискають підборіддя...

Я вже збирався був мити посуд, коли почув кроки на сходах. Тверді, поспішні кроки, в яких чулося тривожне попередження.

Я звів погляд та зустрівся очима з батьком. Кроки зупинилися на нашому сходовому майданчику.

Батько підвівся, стривожений.

За секунду ми почули стукіт у двері та розлючений гучний голос, який здався мені дещо знайомим.

— Поліція! Відчиняйте!

Тисячі кинджалів устромилися в мій мозок.

Від чергового граду ударів двері захиталися. Батько підійшов до них і зазирнув у вічко.

— Що вам потрібно о такій порі?

— Відчиняй двері, або ми виб’ємо їх, Семпере. Не змушуй мене повторювати.

Я впізнав голос Фумеро, й серце моє захолонуло.

Батько кинув на мене запитливий погляд. Я кивнув.

Силуети Фумеро та двох його поплічників обрисувалися на тлі жовтуватого світла — мертовно-бліді маріонетки в сірих плащах.

— Де він?! — заволав Фумеро, із силою відштовхуючи мого батька й просуваючись у їдальню.

Батько намагався зупинити його, але один з поліціянтів, який ішов за інспектором, схопив батька за руку й притиснув до стіни, тримаючи з холоднокровністю та вправністю людини, звиклої до такого роду завдань. То був той самий чоловік, який переслідував нас із Ферміном і який тримав мене, поки Фумеро лупцював мого друга біля притулку Св. Лусії. Той самий, який нещодавно спостерігав за мною. Він кинув на мене пустий, байдужний погляд.

Я наблизився до Фумеро, виявляючи всю холоднокровність, на яку був здатний. Очі інспектора були налиті кров’ю. Свіжа подряпина йшла через ліву щоку, на якій темніла зсіла кров.

— Де?!

— Де що?

Фумеро раптом подивився вниз і похитав головою, бурмочучи щось собі під носа. Потім знову звів угору обличчя,