Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Він має рацію.

— Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, — каже, — ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»

— Дивно, правда?

— Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.

— У вас є заощадження?

— Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.

— От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.

— Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Судзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!

— Судзукі-сан має погану репутацію в нашому домі.

- У вас усе навпаки. А як той… ну, той спокійний…

- Яґі Докусен?

— Aга.

— Ще недавно твій дядечко заглядав у рот тому Яґі. А оце вчора заходив Мейтей і так його паплюжив, що тепер, думаю, його поради не подіють на дядечка.

— Нічого страшного. Аби лиш Яґі не втратив спокою… Недавно він читав лекцію в гімназії.

— Хто? Яґі-сан?

— Так.

— А хіба Яґі-сан працює у твоїй школі?

— Ні, не працює. Його запросили виступити з лекцією на зборах Товариства благородних дівиць.

- Було цікаво?

- Як вам сказати… Не особливо. А знаєте, в того сенсея таке довжелезне обличчя, а вуса, як у Суґавари Мітідзане [183]. Лише тому всі захоплено слухали його лекцію.

— Про що ж він розповідав?

В ту мить у їдальню ввігналися галасливі діти. Очевидно, вони гралися на пустирищі й зачули голос Юкіе.

— Юкіе-сан прийшла! — радісно закричали старші.

- Не галасуйте, — відкладаючи шитво, сказала господиня. — Сидіть тихо, і Юкіе-сан розкаже зараз цікаву історію.

— Юкіе-сан, а про що ви будете розповідати? Мені так подобаються ваші історії,- допитувалася Тонко.

— Про гору «Тук-тук»?

«Каска! Каска!» — закричала найменша висунулась уперед, розштовхуючи сестер.

Це, звісно, не означало, що вона буде слухати. Ні, вона сама хотіла розповідати.

— Ну от, знову мала заведе своєї,- захихотіла найстарша.

— Ти потім розкажеш, спочатку Юкіе-сан, — спробувала вмовити малу господиня.

Але та й слухати не хотіла.

— Ні, ні! — заверещала вона.

— Гаразд, гаразд, мала, розповідай, — скромно поступилася Юкіе-сан.

— Хлопце, хлопце, куди йдес?..

— Цікаво. А далі.

— Йду на поле лис косити…

— Як гарно ти розказуєш!

— Підес з нами, будес завазати…

— Не «підес», а «підеш», — поправила Тонко, але мала, як завжди, присадила її одним словом: «Дулепа!»

А втім, її перебили, тож розповідь уже не клеїлася.

— Оце й усе?

— Я більсе не сказу… Пу-пу-пу!

— Ха-ха-ха, хто ж тебе так навчив?

— Слузниця.

— От погана, хіба можна так дитину вчити? — сказала господиня і вимушено посміхнулася. — А тепер черга Юкіе-сан. Ти, мала, теж послухай.

Малий тиран, видно, опам’ятався і на якийсь час примовк.

— Ось що розповів Яґі-сенсей, — нарешті почала Юкіе-сан. — Давно колись на одному перехресті стояла величезна кам’яна статуя Дзідзо [184]. Але, як на біду, саме на тому перехресті був жвавий рух, і статуя заважала коням і возам. Що його робити? І от мешканці кварталу зібралися на раду, як би пересунути статую вбік…

— Це правдива історія?

— Не знаю, про це він нічого не казав. Так от, поки люди радилися, один силач з цього кварталу зголосився вмить переставити ідола, — це, мовляв, легка справа. Прийшов він на перехрестя, закотив рукави і взявся до роботи. Підважував, смикав, аж потом обливався, але статую не зрушив.

— Напевне, була важка?

— Аякже… Коли силач заморився і пішов додому відпочивати, мешканці кварталу знову зібралися на раду. Цього разу найрозумніший чоловік у кварталі запропонував свої послуги: «Доручіть мені цю справу». Він поставив перед статуєю повну коробку солодких рисових коржиків і почав принаджувати її до себе — думав, що Дзідзо любить ласощі й клюне на його гачок. Але дарма — статуя і цього разу не ворухнулася. «Так нічого не вийде», — подумав розумний чоловік і поклав перед статуєю саке в гарбузі й чашечку. «Ну що, вип’єш? — дражнив він статую. — Як хочеш випити, то пересунься сюди». Три години заманював розумний чоловік статую, але й цього разу вона не зрушила з місця.

— Юкіе-сан, а хіба Дзідзо не відчуває голоду? — спитала Тонко.

— Хочу рисових коржиків, — сказала Сунко.

— 3азнавши два рази невдачі, розумний чоловік приніс купу фальшивих монет і знову взявся спокушати статую: «Ну що, хочеш грошей? Як хочеш, на, бери». Але й цього разу не помогло. От який Дзідзо впертий!

— Схожий на твого дядечка, правда?

— Викапаний дядечко. Врешті розумному чоловікові обридло й він дав спокій ідолу. Після того де не взявся шахрай і об’явив так, наче йшлося про якусь дрібну справу: «Будьте спокійні, я дам собі раду з ідолом..

- І що ж той шахрай зробив?

— О, це дуже цікаво! Спочатку він переодягнувся на поліцейського, приліпив вуса, став перед ідолом і погрозив: «Гей, ти, забирайся, а то пожалкуєш! Поліція не буде з тобою панькатися!» Але хіба в наш час тебе послухають, якщо будеш підшиватися під поліцію?

— Правду кажеш. Ну й що, ідол заворушився?

- І не думав. Він же викапаний дядько!

— Хіба? Адже твій дядько труситься перед поліцією.

— Oгo, з такою фізіономією? А власне, чого труситися перед нею? Он статуя не побоялася погроз шахрая. Шахрай розгнівався, скинув мундир, зірвав вуса й переодягнувся на багача. На його лиці була тоді така ж міна, як у барона Івасакі [185]. Смішно, правда?

— А яка міна в Івасакі?

— Ну, така собі пихата. Так от, після цього той шахрай мовчки, з величезною сигарою в зубах, узявся ходити навколо статуї.

— Навіщо?

— Щоб задурманити її.

— Це дуже схоже на анекдот. Ну й що, задурманив?

— Та де там! Хіба каменя задурманиш? Не так-то

просто обманювати. Довелось шахраєві переодягтися на його високість принца. Ви бачили такого дурня?

— У ті часи теж були їхні високості?

— Мабуть. В усякому разі, так розповідав Яґі-сан.

Отож шахрай таки переодягнувся на принца. Ви тільки подумайте! По-перше, це образа його високості. Шахрай, а куди пнеться…

— На якого принца він переодягнувся?

— «На якого? На якого?» Все одно це образа.

— Он що.

— Але й принц не допоміг. Шахрай нічого не міг удіяти, довелось йому капітулювати. Мусив привселюдно визнати, що йому не під силу