Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Ну майже, — усміхнувся Срібний.

— І ти так спокійно про це говориш? Це ж дорога в пекло!

— Спокійно, брати, — спробував втихомирити родичів Срібний, — дорога в пекло починається з відстані у 100 000 кілометрів від центру діри. Саме з цієї точки неповернення гравітація набуває фатальної могутності, а приливні сили призводять до падіння в сингулярність і викликають, е-е, дискомфорт.

— Дискомфорт? Та ти з глузду з’їхав! Ти називаєш дискомфортом те, що істоту розриває на дрібні часточки по вертикалі, а потім сплющує до розмірів волосини по горизонталі? Може ти ще скажеш, що вона при цьому нічого не відчуває?

— Але хто сказав, що істоти коли-небудь досягнуть точки неповеренення? — розлютився Срібний. — Надто близьке наближення до сонця теж дорога в пекло, але на певній відстані воно дарує життя і світло. Ми можемо спрямувати гомо сапієнс в напрямку Діри з відстані у трильйони світлових років. Жодна цивілізація, якою б розвиненою не була, не проіснує так довго.

Доки вони наближатимуться до горизонту Чорної Діри, їм нічого не загрожуватиме, крім них самих, звичайно. Більше того, доки люди не переваляться за її горизонт, вони не відчуватимуть жодного прискорення чи уповільнення. За цей час вони встигнуть народитися, одружитися, зістаритися і померти.

А от після повалення за горизонт подій мешканцям Чорної Діри часу не вистачатиме катастрофічно, адже вони інтуїтивно відчуватимуть наближення кінця, проте перш ніж він настане, мине кілька мільйонів літ. Але навіть повалення за горизонт, це у випадку похибки. За моїми найприскпіливішими підрахунками задовго до наближення до нього усі мешканці чорного шляху встигнуть прожити безліч життів, пробудитися і заслужити Царство Небесне…

— Такий собі хепі-енд. — завершив Сизий. — Прошу аплодисменти.

Срібний стенув плечима:

— До чого тут твій сарказм? Цей проект дасть можливість його учасникам позмагатись за Царство Небесне. Врахуй, від Ери Риб до Електронного Раю часу мало, а прогрес мешканців цієї ери мінімальний. Якщо лишити все як є, більшість просто не встигне пробудитися, а, отже, не матиме шансу на місце в Раю.

— Ти забув про право вибору, на якому наголошував Абсолют, — втрутився Сивий.

— Чи ти не бачиш до чого призвело це право? — сердито мовив Срібний.

— По-моєму, це найбрутальніша маніпуляція свідомістю гомо сапієнс від часу їх створення. — не вгавав Сивий.

Срібний стенув плечима:

— Міраж в пустелі теж обман, але ж він допомагає блукальцю дістатися до місця порятунку.

— Ну досить сварок, брати, — мовив Сизий. — Срібний, розкажи ліпше нам про те, хто та дівчинка, яку ти обрав богинею для Ери Риб, чому саме вона?

Перед завданням виспатись не вдалося. Всю ніч верзлась якась дурня.

Нік прокинувся в холодному поту, руки його тремтіли, зуби стукотіли, мов на морозі. Він спробував опанувати себе: став під крижаний душ, заварив чаю, включив диск класичної музики. Ніби попустило, але не остаточно.

Йому майже не снилися сни. Однак, цей сон був особливим. Здавалося, в ньому приховані якісь символи.

Ніку силилося, що він один в лікарняній палаті. За вікном ніч, але йому не спиться. Він встає з ліжка, накидає халат, взуває капці і виходить в коридор. Коридор довгий, порожній і вузький. Навколо тихо й темно. Аж ось біля одних дверей він чує метушню. Зупиняється, прислухається. За дверима розмовляють двоє. Один голос — Флейбора, інший — жіночий.

«Цікаво, навіщо Флейбор притаскав сюди жінку? Можливо…» — думає Нік.

Йому стає соромно за лікаря і він швидко йде геть та в спину йому вже летить стогін, який прискорює його ходу майже до бігу. Нарешті він виривається з лікарні на вулицю.

Тепер перед ним — дзеркальна поверхня лілового моря. Він скидає халат і капці, входить у воду. Вода чиста, прозора, холодна, вона огортає тіло, змиває неприємні відчуття. Він відштовхується від дна і брасом пливе вперед. Та вода несподівано теплішає, стає в’язкою і мутною.

Він розвертається, аби пливти назад і помічає, що на нього рухаються равлики, медузи, скати і риба. Коли вони підпливають ближче, він розуміє, що всі вони — мертві.

Нік намагається уникнути зіткнення і робить кілька гребків вбік, але марно. Мертва риба пливе на нього звідусіль, торкається його рук, плечей, тулуба, ніг, її трупний запах заходить в ніс. Він вже не намагається втекти, а лише піднімає голову вище, аби вода не потрапила на обличчя. Між тим море теплішає, так, немовби його хто підігрів кип’ятильником, на його поверхні з’являються кроваві плями. Але в цю мить Нік торкається ногою дна, підводить очі на берег і бачить там… Рена, який голосно сміється…

Сон був настільки бридким, що Нік потайки помолився, і лише потім трохи заспокоївся. Остаточно вгамувати хвилювання не вдалося, проте він триматися, бо знав: заплановане на сьогодні завдання переносити не можна.

…

— Хвилиночку, пане, — руденька дівчина в блакитному костюмчику глянула на Ніка повз скельця окуляр без оправи. — Тут party для обраних.

«Такі в оптиці баксів на 500 потягнуть, — відзначив Нік про окуляри, — Дорожче, ніж вона сама».

Дівчина виглядала дуже молодо, років на 19 і навіть окуляри, об’ємна зачіска та косметика не старили її. Напевно студентка, яка влаштувалась офіс-менеджером по блату, або дочка якогось боса, або його коханка.

Нік, не дивлячись на руденьку, простягнув запрошення на ім’я Рона Ройса і свою візитку. Дівчина почервоніла, порилася тремтячими пальцями у списку акредитованих, винувато вибачилася; відступила вбік і натягнуто усміхнулася.

— Ласкаво просимо на паті, містере Ройсе.

Нік недбало поправив метелика на шиї і усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так легко, без особливих зусиль, він переступив поріг зали, яка багатьом здавалася недоступною розкішшю.

В очі вдарило гаряче світло прожекторів, на плечі посипалося блискуче конфетті, у вухах загриміла