Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Цілком правильно! — погодився Цзя Чжен і відважив поклін.

Бейцзінський ван зняв із руки чотки і з усмішкою простягнув Баоюю.

— Сьогодні наша перша зустріч, і я не захопив ніякого подарунка. Тому на знак поваги хочу піднести ці чотки, подаровані мені самим імператором.

Баоюй узяв чотки і передав Цзя Чжену, після чого обоє вони подякували вану.

У цей час підійшли Цзя Ше, Цзя Чжень і всі інші й шанобливо попросили Бейцзінского вана не утруднювати себе й повернутися додому.

— Покійна давно піднеслась у світ безсмертних, а ми все ще перебуваємо в цьому тлінному світі, — мовив Бейцзінський ван. — Я хоч і вдостоївся небесної милості, незаслужено успадкував титул і посаду батька, однаково не посмію проїхати перед колісницею із труною святої.

У відповідь на ці слова Цзя Ше нічого не залишалось, як подякувати вану за милість. Він розпорядився припинити музику, пронести труну вперед і знову запропонував перетнути шлях похоронної процесії. Але про це ми більше розповідати не будемо.

А тепер треба вам сказати, що після виносу труни з палацу Нінго на всьому шляху панувало надзвичайне пожвавлення. Діставшись міської брами, Цзя Ше, Цзя Чжен і Цзя Чжень прийняли під навісом підношення від рівних із ними за становищем, а також тих чиновників та їхніх родин, які стояли нижче, подякували й, виїхавши нарешті з міста, рушили по великій дорозі в напрямку кумирні Залізного порога.

Родичів старшого покоління Цзя Чжень і Цзя Жун запросили рухатися за ними. Цзя Ше і його ровесники зайняли місця в колясках і паланкінах, а ровесники Цзя Чженя сіли верхи на коней.

Фенцзє побоювалась, як би Баоюй не розпустувався, коли прибудуть до кумирні, — адже Цзя Чжен може за ним не встежити, й тоді не уникнути неприємностей. Тому вона наказала служникові негайно ж покликати юнака. Довелося Баоюю під’їхати до її коляски.

— Любий братику, — сказала Фенцзє, — ти знатний і шляхетний, а поводишся як дівчисько, не личить тобі зображувати мавпу на коні. Сідай краще до мене в коляску, поїдемо разом.

Баоюй зіскочив з коня, сів поруч із Фенцзє в коляску, і, розмовляючи між собою, вони продовжували шлях.

Невдовзі до коляски підскакали два вершники, з одного і з іншого боку, спішилися й доповіли:

— Неподалік є підходяще місце для зупинки. Пані може там відпочити й переодягтися.

Фенцзє веліла їм запитати дозволу в пані Сін і пані Ван.

— Пані сказали, що відпочивати не будуть, — сказали вершники, — а ви робіть як вам завгодно.

Фенцзє виявила бажання трохи відпочити, а потім рухатися далі. Хлопчик-служник одразу взяв коня на вуздечку, вивів коляску з юрби й пішов у північному напрямку.

Баоюй наказав служникам розшукати Цінь Чжуна, і Цінь Чжун, що їхав верхи слідом за паланкіном свого батька, раптом побачив хлопчика-служника, що біг до нього. Хлопчик передав йому запрошення Баоюя трохи перепочити й закусити. Цінь Чжун іще раніше помітив, що кінь Баоюя, вкритий попоною, повернув слідом за коляскою в північному напрямку, і зрозумів, що Баоюй їде в колясці разом із Фенцзє. Він підхльоснув коня й наздогнав коляску біля воріт сільської садиби.

Фенцзє, Баоюй і Цінь Чжун, у розкішних одіяннях, з витонченими манерами, здавалися сільським жінкам небожителями, що опустилися на землю.

У садибі було всього кілька житлових кімнат, тому Фенцзє, не знайшовши місця, де б переодягтись, увійшла до невеликої критої очеретом хатини і звеліла всім прогулятися. Баоюй одразу зрозумів, у чому справа, і негайно ж вийшов, супроводжуваний Цінь Чжуном і слугами.

Баоюй жодного разу не був у селі, ніколи не бачив найпростіших у побуті речей, навіть не знав, як вони називаються й для чого слугують. Усе здавалося йому дивним. Добре, що серед служників знайшовся один, якому всі ці речі були знайомі, він говорив Баоюю, що як називається й для чого слугує.

Баоюй лише кивав головою.

— Недарма предки писали:

Виходить, предки мали рацію!

Побачивши на кані прядку, Баоюй розкрив очі від здивування:

— Це — щоб прясти нитки. А з ниток матерію тчуть, — пояснили служники.

Баоюй піднявся на кан, покрутив прядку. Тут до нього підскочила дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти й закричала:

— Зламаєш!