Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Спогади про Грозенау, про моє попереднє життя, поступово бліднули в заняттях й рутині моєї християнської діяльності. Воно так віддалилося, ніби ніколи по-справжньому мені й не належало, а просто наснилося. Якось я навіть вирушив у багатогодинний марш до місця, де колись залишив тіло Петру, але не знайшов там вже жодних слідів. Ані єдиної кісточки, яку міг би поховати на нашому цвинтарі. Нічого, крім непривітної рівнини, на якій в спекотному повітрі мерехтіли кілька дерев та обриси пагорба на обрії.

Поступово, за миттям кісток чи за вечерею, піп посвячував мене в історію гори, наскільки йому самому було щось відомо. В ньому я знайшов не тільки майстра, але й вмілого оповідача. Ще одного за моє коротке життя. Чи правда, чи вигадка — до цього йому, та, зрештою, й мені — було байдуже. В нашому домі, що стояв на мерцях і тхнув мертвеччиною, я довідався дещо про твердиню, що її Буребіста, цар даків, звелів звести на горі. Там і досі можна було знайти сліди з тих часів, фундаменти палацу й конюшень, простих хат поза фортечними мурами і безліч глиняних черепків.

Даки ховали своїх мерців просто біля житла, аби завжди мати можливість розмовляти з ними. Мабуть, саме їхні кості були найдавнішими серед тих, які ми викопували. Потім, багато пізніше, тут побували легіони імператора Траяна, які напали на даків з півдня, від Дунаю. Деякі найманці-християни начебто відправляли богослужіння у пагорбі, у глибокій печері, й ховали там мерців. Та піп, як не шукав, так нічого і не знайшов.

Врешті, знову-таки через багато століть, на виднокраї з'явилися турки, що вдерлися в Банат. Ціле море яничарів зі списами та піками, вершників-сипахів та капікулі, легкої кінноти акінчі, розвідників та волоцюг, що першими в бою кидалися врозсип, їх було така сила-силенна, що двигтіла земля, гуркіт тисяч копит вчувався за багато годин перед появою війська.

Спершу на обрії з'явилася хмара куряви, вона все наближалася, тоді замиготіли полиски наконечників, щитів та іншого військового спорядження. Наблизившись до гори, армія розділилася, немов ріка, яку ніхто й ніщо не може стримати, і, оминувши її, по іншому боці злилася знову. Вона посунула на північ до Тімішоари, а там повернула на захід і спустошила землі монархії аж до самого Відня. В нашій місцевості теж відбулося чимало битв, у яких турецькі кості змішалися з усіма іншими.

— Тому, Якобе, я не маю поняття, кого тут насправді ховаю, — підсумував свій виклад отець Памфіле. — Якщо мерців поскладати наново, то вони можуть виявитися на чверть турками, на чверть римлянами і на дві чверті даками. Або навпаки. Якщо то були невірні, хай простить мені Господь, але за кістками я походження визначати не вмію.

А тоді він нахилився до мене і прошепотів, прикривши долонею рот:

— Так я й скажу Йому, коли Він мене запитає.

У хвилини спокою, коли цілими днями лив дощ, вода текла повз будинок струмками, що вливалися в річку, а ми змушені були бездіяльно чекати, поки небеса знову замкнуться, і гора з новою щедрістю видасть нам свої скарби, я читав книжки з невеличкої бібліотеки попа Памфіле. Після солодких, дозвільних годин у Тімішоарі, в німецькій школі чи поряд із Катіцею, я вдруге відкривав для себе літературу.

Отець призбирав переважно румунських письменників, було й кілька російських. Я розумів не все, і не все цікавило мене однаковою мірою, проте я не відступався. Коли надходила ніч, і поповий храп лунав нашим домом, а гострий запах наших вечірніх страв усе ще стояв у кімнаті, я при світлі маленької лампи розгортав книжку і читав далеко за північ.

Іноді піп дорікав мені наступного дня, що я знов зужив забагато гасу. Але читати не забороняв. Однієї ночі він так тихесенько підкрався до мого ліжка, що я злякався, підвівши погляд і уздрівши його.

— І що ти знаходиш у тих книжках? — запитав він.

— Але ж Ви самі мені їх дали, — здивувався я.

— Так, коли ти був хворий. Але що ти знаходиш у них тепер?

Він завагався, а тоді підняв руку, і я зауважив, що він тримає жмут свічок.

— Не подобається мені це все, навіть якщо я і сам до цього доклався. Якщо так піде далі, ти невдовзі заговориш премудро і захочеш податися звідси. — Він похитав головою, хотів уже піти, але вернувся і поклав на ліжко свічки. — Ось, візьми ліпше свічки замість лампи. Вони дешевші.

Бували моменти, коли я зичив собі, аби все так і тривало якомога довше. Коли вважав, що знайшов своє місце, може, загалом і не найкраще, але найкраще, яке в мене могло бути. Буду собі помічником, поки піп живий, а далі провадитиму кістяні справи сам. Гора не виявляла ні найменших ознак виснаження. Знайду попа, який відправлятиме заупокійні. А сам буду й далі викопувати кістки, мити й збирати їх. Рік за роком ріка відрізатиме мене від світу, і тоді я знов громадитиму кістки аж до літа. Я навіть думав, що моя схильність до гробівців у Грозенау, які завжди приймали й захищали мене, була першою, ранньою ознакою мого