Читати книгу - "Українські традиції"

випадку несподіваного нападу з боку харцизів, гайдамаків та різних степових хижаків чумаки відразу влаштовували зі своїх возів табір і, керовані артільним отаманом, відбивалися від злих людей. Зазнаючи часом різних злигоднів від нападів харцизів, чумаки нерідко терпіли «нечуваних образ» і від самих татар; татари змушували їх сплачувати великі суми за переправи через річки Білозірку, Рогачик і Каїрки – від 5 до ЗО копійок мостового, а часом брали плату і в тих місцях, де води взагалі не було і де ріку переїжджали возами як сухий яр; часом у них відганяли з пасовищ волів, вимагаючи потім викупу по півтора карбованці за голову, як буцімто за знайдену в дикому степу худобу; часом взагалі крали волів, відганяючи їх у свої аули[322]. З такими труднощами добиралися козаки до Перекопської вежі; тут кримчаки вже чекали чумаків, радіючи з їхнього приходу, оскільки чумаки приносили немалий прибуток скарбниці кримського хана. «Ще з договору Сигізмунда Августа з кримським ханом 1540 р. довідуємося, що польським і литовським купцям (чумакам) обумовлювалося право вільно брати сіль у Хаджибеї, Перекопі й Кафі, сплативши мито за давнім звичаєм кримському ханові». Тому ханські пристави не лише дбали про якомога більший вивіз солі з Криму чумаками, а й щоразу, коли був урожай солі, завчасу сповіщали про це запорізький Кіш; так, 25 червня 1764 р. пристав перекопського промислу Баба-Іман писав кошовому отаманові Пилипу Федоріву: «Дяка Господові, його святим сприянням, сього року вже вистоювання своє виконавши, сіль зародилася багато супроти минулого року: як звично, сіла добре. Та до того ж води і трави в Криму, також і в дорозі всюди в достатку, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів стане. Про що при сьому присланий від мене Мустафа-Баша вам усно доповісти має. При чому надсилаю вам у гостинець один сап'ян, прошу прийняти його на пожиток. Та при тому ж прошу прислати до нас возів два для вас, зобов'язуюся найчистішої солі на ваші видатки накласти. При чому прошу, не зволікаючи, чумаків присилати по сіль».[323]

Дійшовши до воріт Перекопської вежі, чумаки платили тут за кожну мажу «вежового» збору по 70 копійок і вже потім в'їжджали в місто; якийсь час вони відпочивали, навантажувалися сіллю, платили за повний віз по 5 карбованців, за половинний по 3 карбованці і поверталися назад; якщо у татарської тафи[324] була риба, купували і складали її на вози. А в цей час запорожці знову очікували чумаків, знову брали з них мито за переправи, пороми, містки й гаті, зі своїх, звичайно, менше, ніж із чужих, знову виявляли їм гостинність корчмарі й шинкарі.

Із Запоріжжя чумаки рухалися кому куди було треба для продажу товару. «Примітно, що за рік до тисячі волових возів їі (солі) у Польщу продасться, купують також і малоросіяни з Єлизаветградської провінції».[325]

Крім великої торгівлі з турками, поляками, українцями, новосербами й кримчаками, запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це переважно була дрібна торгівля; її вели часом на самій січовій площі, але переважно на Крамному базарі, Гасан-базарі, чи січовому форштадті, тобто передмісті. Тут стояло безліч невеликих хатин на дерев'яних низеньких стовпчиках, дворів, крамничок, яток, шинків, у яких і велася різна торгівля. Частина цих будівель була споруджена на кошти куренів і належала війську, частина була власністю приїжджих купців, як видно зі справ січового архіву. Так, прикажчик Петро Крилов, заборгувавши купцеві Федору Попову, мусив, за «базарним судом», продати свій старий двір на січовому базарі за 2 1/2 куфи[326] горілки, щоб сплатити позивачеві[327]. Предметами торгівлі в Січі були: опанчі, сідла, стріли, луки, стремена, шаблі, вудила, які запорожцям привозили татари, рогата худоба й непридатні до їзди коні, яких козаки продавали татарам на заріз. Крім Січі, торгівля велася і в паланкових селах: Кам'яному на Кальміусі, у Гарді на Бузі, Микитиному на Дніпрі та ін. Тут також були крамні базари, шинки, крамнички й заїжджі двори.

Ремесла не приносили такої користі і не були у запорізьких козаків настільки розвинутими, як торгівля, рибальство та скотарство. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, що виконував би певні повинності для війська, у них не було. При самій Січі жили різні майстри – котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслі; всі вони, за козацьким звичаєм, виконували запорожцям роботу за певну платню, й задурно нікому й нічого не були зобов'язані робити. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки[328]. За межами Січі відомі були кушніри й ковалі: «Деякі з них були відомими кушнірами й художниками, – виробляють сиром'ятні шкіри й кожушину, а при Аргамакли (Громоклії) по можливості отримують вугілля. У кузні, як на Інгулі біля перевозу, утримуються ковалі для подорожніх людей, але вугілля все з Аргамакли отримують».[329]

Крім людей перелічених ремесел у запорізьких козаків були також і своєрідні лахмітники, як видно із справ січового архіву: 1749 р. запорізькі козаки Джерелівського куреня спіймали кількох перекопських мешканців і забрали їх з собою у Січ; татари, які приїжджали в Січ, бачили, що один із полонених на базарній площі Січі «продає старі сорочки, так само й пере»,