Читати книгу - "Чигиринський сотник"

— От і зібрав я вас, аби вирішити, що з тим недолітком робить, — каже Вернигор.

Тут чортівня й заревла.

— Четвертувати його!

— На палю набити!

— У Пекло вкинуть, щоб сковороди розпечені до конця світа лизав!

— На Соловки заслати, щоб пахав, як Папа Карло!

— Пасть порвати!

Вернигор лапу підняв.

— Браття і сестри! — каже. — Шановні товариші! Чи ви дурні такі доправди чи в дурного зимували? Таж про те я вам товчу, що спершу зловити його треба, а тоді вже кару придумувати! Як спірвемо його, то що хоч учинимо… так штука ж у тому, щоб до рук його прибрати! То які будуть пропозиції?

Тут якась відьма і підняла руку.

— Ну-ну, — каже чортяка, — що в тебе?

— Спершу, — каже відьма, — перевірити треба, чи нема його серед нас. Раз він такий хитрий та змисний, то може десь тут ховатися!

— І як же се вчинити, люба сестронько?

— А просто! — каже відьма. — Ось, товаришу Вернигоре, папороті цвіт, що знайшла я торік у лісі. Відкриває він усе, що криється на землі й під землею.

Та й дістала з-за пазухи залізне пуделко.

— Ну, — каже Вернигор, — хоч одна розумна голова знайшлася в сім натовпі! Від імени чортячого бюра виголошую тобі подяку, товаришко.

— Із занесенням до особової справи? — питає відьма.

— Із занесенням! — каже чортяка. — А зараз давай тую коробочку мені.

Схилився Михась коневі до вуха й прошепотів йому кілька слів. А тоді міцніше стис повід у руці та й завмер.

Вийшла відьма з юрми і простягла Вернигорові залізне пуделко.

— Тут вона, батеньку!

Тихо зробилося кругом, наче у церкві. Взяв чортяка тую коробочку та й трусонув нею коло вуха.

І тоді вдарив Михась гнідого п’ятами, а той страшенно заіржав та й плигнув простісінько на чортяку, вдаривши його передніми ногами у писок; гепнувся Вернигор додолу, випало пуделко йому з рук і покотилося у темряву; заревла чортівня і давай ловити теє пуделко, а жеребець стрімголов помчав у діл, давлячи і збиваючи з ніг усю нечисть, що траплялася на шляху.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — шепоче Михась, пригнувшись до гриви. — Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

А на горі галас та лемент стоїть — не може чортівня втямити, хто се їй капость таку утнув. Довго мчав малий козак, аж огнів не стало вже видно й галасу пекельного не стало чутно. Як вихопився жеребець на кручу й у долині блиснув Дніпро, де послалася золота місячна доріжка, то спинив Михась гнідого й мацнув себе на голові. Та дзуськи: не було вже на ньому шапки дідькової — певне, гілляка збила по дорозі.

— Дарма, — каже Михась. — Не треба мені її — лицар я, а не баба, щоб ховатися!

А тоді обернувся та й показав дулю Лисій горі.

— Отсе вам, — каже, — нечисті душі, від козака!

На Подолі коло ринку, там, де зараз крамні комори, була колись корчма. Другого дня після Зеленої Неділі сиділо в тій корчмі двоє міщан і балакало про те, що коїться на білому світі.

— Ох, куме Грицю, — каже один, — чує моє серце, що настає недобра пора!

— А то чого б, куме Прокопе?

— Приїхав оце із Чигирина пан Пшемиський, гетьмана коронного слуга, то казав, що знов бурлять запорожці…

— Веремія хочуть ляшкам закрутити? — питає кум Гриць.

— Та начебто! Ходять чутки, що знайшовся на Січі якийсь бісуркан, із тих давніх волгвів, і провіщає, ніби зірветься ще гірша буря, ніж за Наливайка…

— З нами сила та міць небесна! — каже кум Гриць.

— А хіба дарма ото комета висить над Києвом уже два місяці? Нехибна признака, що на війну заповідається!

Хильнув кум Гриць пива із череп’яного кухля, втер піну з вусів та й каже:

— Давно клятих ляхів треба поскромити! А то розперезались, як у себе вдома, собачі діти…

Коли ж завовтузилося щось на ослоні, котрий стояв у темному кутку корчми, а тоді завело п’яним голосом: