Читати книгу - "Відьомська доба"

Стародавня статуя. Сфінкс, що осипається від часу; величезна вежа, у надрах якої зміяться сходи і ховаються переходи — моторошна споруда незнаної цивілізації, ВОНА, яка досягає руками зір, яка живе всоте, ВОНА…

— Благослови своє полум’я, Матір!

ЇЇ погляд здіймається для благословіння.

Людина, розіп’ята серед бетону і заліза, піднімає погляд, аби прийняти благословіння власної загибелі.

Загибелі всього, втіленням чого був він, — світу жорстких зв’язків. Світу неволі, бо кожна прив’язаність…

— Благослови своє полум’я, Матір!..

Звідки цей чужий ритм? Звідки незручне, клопітне, перешкода вічному танцю…

Вона стинулась.

Звідти, з руїн, що колись були силою його і владою, тягнулася до неї рука.

Руки його скручені залізним тросом, нерухомі, мертві — але вона чітко БАЧИЛА. Не очима.

Вимоглива і несмілива одразу; напружено простягнена, кожним м’язом жадаюча — досягнути…

Вир похилився.

На мить; так, що лише одна крапля пролилася на білу сукню нареченої — але червоної плями вже не змити, рівновагу порушено, хвилюється червоне в чаші, шукає виходу…

Чужа рука — єдина з усіх, що не належать ЇЙ — тягнеться, владно, безупинно. Чужий ритм пробивається, мов трава крізь асфальт — м’яке зелене стебло; чим так лякає її цей безпорадний, загалом, порив?!

Злякані очі дітей її; вона заспокоїть…

Спалахує нове коло. Б’є по руці, аби відітнути її, наче непотрібну суху гілку.

Чужий ритм захлинається.

Небо яснішає; ЇЇ діти хапаються за руки та летять святковою гірляндою, шугають у низці планет і сузірь; склепіння небес витягується трубою, і там, у кінці колосального тунелю, на мить спалахує неможливе, неземне, казкове світло…

Полум’я поглинає хмиз. Людина на стіні нерухома, єдина у світі, крім НЕЇ — статуї, вежі, цариці.

Серце його ще б’ється. Чужим ритмом — і змушує губити нитку, розхитуючи святкову чашу.

Вона здригається знову.

Знову тягнеться до неї рука.

ЇЇ діти січуть батогами по тремтячих пальцях і заходяться від реготу, бо що є смішніше, аніж марна надія?

Вирва закидається. Втрачає зорі, які зіслизають з гривастого краю і назавжди зникають у порожнечі, руйнує коло летючих дітей ЇЇ — ЇЇ частинок, нервів і м’язів…

Конус падає. ЇЙ вартує зусилля — наново встановити чорну вісь над своєю головою.

Ритм. Такий слабкий, такий безнадійний — але не чіпляється за сподівання, у власній безнадійності знаходячи життя. Ледве відчутний — нездоланний… Чужий…

Статуя струшується. Точиться вежа, осипаючи мертвий час із глибоких щілин.

Рука кличе. Навіть з перебитими кістками — прагне дотику…

…Лагідного…

Смерч втрачає рівновагу.

…навіть начорно обвуглена — буде, буде пориватися…

Трава крізь каміння.

І це просте усвідомлення змушує її струсонутися втретє, і, наче лишилася без опори, ВОНА перевертається всередину СЕБЕ.

ВОНА, яка сягає зір…

Вона — руда дівчинка, яка заблукала у лабіринті коридорів і кімнат. Вона замкнена в статуї і не знаходить виходу.

ВОНА, абсолютно вільна, яка вміщує у себе світ, заміщує його собою… Вельми вільна…

Украй значуще — ось це слово. Та з вартостей, що робиться єдиною…

Дзвін б’є — нічого не можна змінити. У нього найвеличніший, найбезнадійніший у світі голос.

ВОНА…

Швидше, Івго, швидше… Там змигнуло світло, може — прочинена стулка, швидше, сходами вниз, праворуч, ліворуч, підлога під ногами провалюється…

Тісна кімнатка, у якій сидить мати з темними колами довкола очей.

— Мамо, я хотіла написати… коли все владнається, коли влаштуюсь, я написала б, присягаюся, мамо… Я повинна йти, я не можу зараз…

Мати дивиться з важким докором; спітніла Івга вилітає в коридор, кидається у двері ліворуч — замкнено, навіки, на велику іржаву колодку, а за ними — жах, жах…

Униз, ґвинтовими сходами. По довгому коридору, де, здається, світло…

Сухе листя б’є в обличчя. Далі; кімната набита ганчір’ям. Одяг з білими жилками ненаситної молі, зі зашкарублими брунатними плямами, і запах, запах нафТаЛІНУ і тліну.

— Ні!..

Темна комірчина, в якій її старший брат методично лупцює молодшого — за справу, як завжди.

— Я не можу зараз!.. Я спішу, мені ніколи, мені треба врятувати…

Дерев’яні сходи, і вона знає, що четверта сходинка зламається, і та вламується, а під сходами — целулоїдна лялька, рожева, з білим волоссям, спаленим перекисом водню.

Руда біжить далі. Плутається, повертається на те саме місце; ВОНА мовчить. Івга змагається з порожНЯВОЮ, з тінню, тягне час, наче ґумовий джгут, бо вогонь здіймається вище, ви…

Вона дивиться з її очей. Бачить, як неймовірно розширюються зіниці людини, яка…

— Клавдію! КЛАВЕ!

Ім’я допомагає їй. Вона люто скрикує і біжить далі, до виходу, бо повинен, повинен бути вихід…

Кімната з підлогою в помаранчевому лушпинні та свічкових недопалках.

Порожня кімната зі стелею, що поросла сивим людським волоссям.

Перехід. Вона вже була тут — ні, це інші сходи, що уриваються над безоднею, на краю сидить…

— Ви?!

Обертається.

Не Клавдій. Той дядько з автобуса, який їхав поруч із нею, десятилітньою, привітно говорив і пригощав