Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

зв’язали мені рук. Щоправда, вольности я так чи так позбувся, — додав він меланхолійним тоном, у якому відчувалося бажання звіритися, — я бачу в цьому перст долі, збіг обставин, з якого ви так і не скористалися, може, тому, що льос вам не дав мене знепутити. Бо воно завжди так: крути не крути, а буде так як Бог дасть. Хто знає, того дня, коли ми вийшли від маркізи де Вільпарізіс[80], якби ви прийняли мою пропозицію, може, багато пізніших подій ніколи б і не сталося». Знічений, я поспішив змінити розмову, вхопившись за ім’я маркізи де Вільпарізіс, і висловив свій жаль, що її нема на світі. «Авжеж! — рвучко і з нищівною зневагою кинув барон: було видно, що він ні на мить не повірив у щирість мого жалю. Бачучи, що йому принаймні зовсім не важко говорити про маркізу де Вільпарізіс, я спитав у барона, обізнаного з усім вищим світом, чому велике панство цуралося маркізи де Вільпарізіс. Але барон так і не кинув світла на цю світську таємницю, ба більше, він начебто зовсім нічого про це не знав. Тоді я збагнув, що коли становищу маркізи де Вільпарізіс судилося здаватися блискучим потомству, ба навіть — за її життя — темному міщанству, то не менш блискучим здавалося воно і на другому краю, на тому, що стикався з маркізою де Вільпарізіс, — у світі Ґермантів. То була їхня тітка; для них важили насамперед рід, покревенство, чемне поводження в їхній сім’ї завдяки впливу родички по висхідній лінії тої чи тої невістки. Тут вони дотримувалися не світського, а родинного підходу. Отож із цього погляду маркіза де Вільпарізіс мала ще цінніші якості, ніж я припускав. Я був вражений, довідавшись, що прізвище Вільпарізіс вигадане. Але були й інші вигадки, коли вельможні дами вступали в мезальянс, але свого впливу не втрачали. Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. «Вона звернулася до дука де Дудовіля, — провадив пан де Шарлюс, — із запитанням: «Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?» Дудовіль відповів: «Маркіза де Вільпарізіс», а дукиня йому на те: «Свиня!» Дукиня була гоструха», — зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об’єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.

«Отакої! Він же тарабанить моє пальто! — сказав барон, бачучи, якою знахідкою увінчалися довгі пошуки Брішо. — Ліпше сходив би я сам. Що ж, накиньте його на плечі. А чи знаєте ви, серце моє, що це дуже небезпечно? Це все одно, що пити з однієї шклянки, — я читатиму ваші думки. Та ні ж бо, не так, ану дозвольте мені. — Барон накинув на мене своє пальто, укутав шию, відгорнув комір, лапнув мене за підборіддя і перепросив. — У цьому віці ще не вміють укриватися ковдрою, треба його тушкувати; я помилився щодо мого покликання, Брішо, я народився, аби бути нянькою». Я хотів піти, але пан де Шарлюс заявив про свій намір знайти Мореля, і Брішо утримав нас обох. Зрештою, певність, що вдома я застану Альбертину, певність не менша за ту, яку я мав пополудні, певність, що Альбертина повернеться із Трокадеро, спричинилася до того, що я не рвався оце побачитися з Альбертиною, як не рвався цього ж таки дня, після Франсуазиного дзвінка, сідаючи до роялю. І щоразу, як протягом нашої розмови я хотів устати, мій спокій дозволяв мені улягати протестам Брішо, який боявся, що без мене йому не затримати барона аж до хвилі, коли пані Вердюрен нас погукає. «Ну ж бо, — звернувся він до барона, — побудьте ще трохи з нами, ви з ним скоро почоломкаєтеся», — із цими словами Брішо втопив у мене своє майже мертве око, якому численні операції вернули трохи життя, але яке утратило рухливість, потрібну для злосливого бликання скоса.

«Почоломкаєтеся», яка дурниця! — гукнув барон пискучим і розчуленим фальцетом. — Бачите, мій хлопче, у нього завжди на думці церемоніал вручення нагород, він марить своїми любими учнями. Мимоволі думаєш: а чи не спить він часом з ними?» — «Ви хотіли бачити мадемуазель Вентейль, — повернувся до мене Брішо, який чув кінець нашої розмови. — Обіцяю попередити вас, коли вона прибуде; мені дасть знати про це пані Вердюрен», — додав професор; він-бо передбачав, що барона витурять із кланчика. «Га! га! Бачу, для вас я не такий близький з пані Вердюрен, — озвався пан де Шарлюс, — щоб вона обвістила мене про прихід цих осіб із поганою славою. Такий це вже секрет полішинеля, ох і ох! Пані Вердюрен даремно їх пускає до себе, хай це роблять таємні гадючники. Вони накладають з усяким кодлом, нечисто запевне купчиться у страшних кишлах». З кожним бароновим словом мука моя, змінюючи форму, росла. Аж це, згадавши собі відрухи нетерпцю в Альбертини, які вона одразу, зрештою, тлумила, я злякався, що вона збирається мене покинути. З огляду на цю підозру, наше спільне життя ставало для мене аж надто необхідним, доки не повернеться до мене спокій. Щоб прогнати в Альбертини думку — якщо вона її виношувала — випередити мене з наміром розриву і щоб аж до моменту, коли я зможу доконати його без болю, зробити її становище стерпнішим (я діяв, може, під впливом пана де Шарлюса і підсвідомого спогаду про кумедії, які він любив розігрувати), найкращим здалося мені убити Альбертині в голову, що то я сам хочу її покинути; і я вирішив, щойно вернуся додому, вдати сцену прощання, розриву. «Ба ні, як на мене, ви не менш близький з пані Вердюрен, ніж я», — виголосив Брішо, цідячи слова, —