Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золоті тіні, займалося світло. Та не світло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чуприні, потім мені здалося, ніби це жук, і я рвучко хряснув по ньому і… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шістнадцятих являє собою доволі важкий шматок металу, і не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозуміло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарніра, на мить зник у траві, потім знову велично проплив у повітрі, а тоді вже пірнув униз, на землю, де й залишився. Спостерігав я все те, уже цілком прокинувшись. А коли я надумав його підняти, це був той-таки ключ дев’ять шістнадцятих. Інструмент, який я знав і любив, такий самий важкий і так само, як завжди, готовий повідкручувати голови всім тим паскудним болтам і гайкам.

— Хай йому чорт!

Я ніколи не згадував пекла або чортів — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож інших слів у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шімода був далеко звідси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрієм. Я підняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руці, відчуваючи себе доісторичною мавпою, яка не може зрозуміти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.

Роздратований своєю безпорадністю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з інструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свій саморобний хліб. Мені нікуди було поспішати. Як захочу, то залишусь тут і на цілий день.

Хліб піднявся на моїй похідній сковорідці, і його можна було знімати, коли це із заходу долинув добре знайомий мені звук.

ніяк не могло бути, щоб він належав літакові Шімоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полі, одному з тисяч таких самих ланів на Середньому Заході. Але я знав, що то він, і почав насвистувати, наглядаючи водночас і за хлібом, і за небом, та ще й намагаючись доти, доки він приземлиться, придумати якісь спокійні, розважливі слова.

Звісно, то був таки «Тревел-ейр». Він низько пройшов над «Флітом», потім зробив надіто крутий показний розворот, легко ковзнув униз і приземлився зі швидкістю шістдесят миль на годину — з такою швидкістю і має сідати «Тревел— ейр». Дон підрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь ані словом. Лише насвистувати перестав.

Він виліз із кабіни й підійшов до мене:

— Привіт, Річарде.

— Запізнюєшся, — зауважив я. — Хліб майже підгорів.

— Вибачай.

Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарілку з половиною хлібини та шматком маргарину.

— Як воно було? — запитав я.

— Все гаразд, — відповів він з блискавичною напівпосмішкою. — Я втік, прихопивши з собою своє життя.

— Я сумнівався, що тобі в цьому поталанить.

Якийсь час він мовчки їв.

— Знаєш, — мовив він, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.

— Ніхто не примушує тебе їсти мій хліб, — сердито відказав я. — Чого це всім не до вподоби мій хліб? Нікому не смакує мій хліб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?

— Гаразд, — усміхнувся він, — скажу тобі, як сказав би Бог, ось що: ти віриш, що твій хліб добрий, і тому він смакує тобі. А покуштуй його без глибокої віри в те, в що увірував, і сприйматимеш його як… ну, щось ніби вогонь… після потопу… в млині. Тобі так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?

— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобі не здається, що сам хліб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хліб, як такий… чи не думаєш ти, що він…

— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи мені все, крім відкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?

— В ящику.

Як же він розшукав мене на цьому полі? Розмах крил у двадцять вісім футів — не такий уже й легкий орієнтир посеред прерій та фермерських ланів, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобі в очі світить сонце. Та я заприсягся собі не розпитувати. Тільки якщо сам захоче розповісти.

— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я міг приземлитися де завгодно.

Він відкрив бляшанку ножем і ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсім не легкий трюк.

— Подібні притягують подібних, — пробурмотів він, і скибочка персика втекла з його ножа.

— Он як?

— Космічний закон.

— Ого.

Я доїв свій хліб, потім вичистив сковорідку піском із струмка. Хліб у мене виходив таки добрячий.

— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подібний до твого високородного єства? Чи, може, під словом «подібні» ти мав на увазі наші літаки, які таки мають певну подібність?

— Ми, чудотворці, повинні триматися гурту, — сказав він. Ця заява була водночас і лагідною, і моторошною через тон, з яким він її прорік.

— Як це… Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думці, говорячи «ми, чудотворці»?

— З погляду ключа дев’ять шістнадцятих, що лежить у твоїй сумці для інструментів, я б сказав, що сьогодні вранці ти здійснив давнє чудо левітації накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.

— Нічого я не здійснював! Я прокинувся… той ключ сам мене розбудив! Він таке виробляв!

— Ах, сам, — Дон засміявся.

— Так, він витівав це сам!

— Твоє розуміння своєї чудотворної роботи, Річарде, таке ж досконале, як і