Читати книгу - "Очікування шторму"

…І ось тепер Варвара йшла неквапно. Дуже плавною і граціозною ходою. Одягнута в світле коверкотове пальто, з чорною газовою хустинкою на волоссі. В правій руці, зігнутій у лікті, вона несла книгу, притискаючи її до грудей.

Хтось із подружок привітався з манікюрницею. Вона кивнула. Тоді потягла на себе бронзову, начищену до блиску ручку на дверях і зайшла в клуб моряків.

Фойє блищало паркетом. Сходи з білого мармуру, що вели на другий поверх, були вкриті широкою темно-бордовою доріжкою з голубими смугами по краях. Зігнуті канделябри мерехтіли на стінах, наче свічки.

Гардероб містився у напівпідвалі. Варвара здала пальто. Поправляючи волосся, поклала книгу на столику біля дзеркала.

Якийсь чоловік зупинився за її спиною. Вона бачила лише блискуче від бриоліну волосся і ніс з великими ніздрями.

Чоловік масно посміхнувся:

— Ладен сперечатися, що книга, яку ви читаєте, найзахопливіша в світі.

— Не знаю, — відповіла Варвара. Вона справді не знала, що це за книга. Вона її не читала і нічого про неї не чула. Точніше, туманно пам'ятала, що розповідали ще в дитинстві подружки, які читали цю книгу.

— Цікавлюся назвою, — сказав чоловік.

— «Граф Монте-Крісто».

— О-о… Цікаво. Ми ще побачимося! — кинув чоловік. І гукнув до когось: — Розо Карлівно, хвилинку…

У більярдній плаває цигарковий дим. На зелених столах кулі, жовті і блискучі, наче налиті яблука.

Вигуки. Розмова. Розмовляють і по-німецькому, і по-французькому, і по-англійському. Та Варварі все одно. Вона не знає іншої мови, крім російської. Вивчала в школі німецьку: фатер, мутер, кіндер… А більше не пам'ятає.

Вона сидить, закинувши ногу на ногу, в костюмі з м'якої вовни, свіжа й приваблива. Й очі в неї гарні, задумані. Й вона не читає книжку, а думає про щось своє, напевно, дуже важливе й дуже далеке… Книжка вже півгодини як відкрита на одній і тій же сторінці — тринадцятій.

А в танцювальному залі грає музика. Швидка мелодія. Називається «Ріо-Ріта».

Темношкірий у салатовому піджаку й картатих штанах підходить до Варвари, люб'язно розкланюється. Щось каже. Напевне, запрошує до танцю.

Вона не менш люб'язно відмовляє. Темношкірий посміхається, оголюючи зуби. Вони в нього звичайні. Й просто здаються великими.

Варвара терпляче слухає музику. Фокстроти, танго, вальси… Й раптом їй стало не по собі. Хоча ніхто не звертав на неї уваги. Й навколо більярдного столу чоловіки сперечались і навіть розмахували киями, наче шпагами. А стеля так само голубіла від диму. Але у Варвари серце завмирало, наче вона плигала з великої висоти. Давалася взнаки втома, викликана безсонням вночі. Не випадково, збираючись у клуб моряків, Варвара більш ніж годину провела перед дзеркалом: розтирала обличчя кремами, пудрилася, вкладала волосся…

Золотухін сказав, що, коли ніхто не підійде до неї і не поцікавиться книгою, вона повинна перебувати в більярдній доти, поки не заграють танго «Бризки шампанського».

Укотре Варвара перечитувала початок другого розділу: «Новина про прибуття «Фараона» не дійшла ще до старого, який, вибравшись на стілець, тремтливою рукою поправляв красолі та ломоноси, що обвили віконце. Раптом хтось обхопив його ззаду…»

Підсідає череватий іноземець. Маленькі очиці за випуклими окулярами в позолоченій оправі. Оцінююче дивиться на ноги Варвари. Щось бурмоче гугняво, простягує панчохи.

Панчохи, звичайно, гарні. З чорного шовку. Й восени і взимку такі панчохи були б до речі. Але Варвара не має права їх брати. Та й черевань їй противний. Нехай про неї думають що завгодно, та вона ще ніколи не опускалася до того, щоб лягти в ліжко з людиною, яка їй не до вподоби.

«Новина про прибуття «Фараона»…»

«Новина про прибуття «Фараона» ще не дійшла…»

Ось і знайома мелодія «Бризки шампанського». «Чому бризки? Чому?..»

Варвара підвелась і перетнула танцювальний зал, в якому кружляло всього лише кілька пар. У роздягальні вона впритул зіштовхнулася з повною, дуже нафарбованою дамою, яка, побачивши в руці у Варвари книгу, голосно вигукнула:

— Я давно мріяла про цей роман! Любонько, ви не залишите мені його почитати?

Не встигла Варвара щось відповісти, як жінка вже потягнулася за книгою.

— Будь ласка, — відповіла Варвара.

— Чудово. Я поверну, як тільки побачу вас тут.

— Розо Карлівно! — гукнула даму гардеробниця. — Вам цілий вечір дзвонить якийсь чоловік. А я ніде не можу вас розшукати.

Граф зустрів Варвару біля виходу. Без жодних осторог сказав:

— Проведу тебе.

Вона відповіла:

— Це можна?

— Треба, — відповів він.

Ніч була тиха. Дорога видавалася білою, немов вибіленою вапном. Сади потопали в темряві. Але верхівки дерев теж були білі, мов дорога. Світив місяць. Великий, повний…

Увесь вечір Каїров не виходив із свого кабінету, та все, що відбувалося в клубі моряків, було відоме йому до найменших дрібниць. Телефон дзвонив кожні п'ять-десять хвилин. На жаль, перші півтори години не принесли нічого втішного. Й раптом:

— Варвара передала книгу піаністці Розі Карлівні. В момент передачі книга не була розкрита на тринадцятій сторінці. Й Варвара була в гардеробній, а не в більярдній. Зараз Роза Карлівна грає на роялі у блакитній вітальні. Книга лежить поруч на столику.

— Продовжуйте спостерігати… І з'ясуйте, з якого телефону її увечері запитував чоловік.

Каїров повернувся, не підводячись зі стільця, і простяг руку в одкритий сейф, що стояв за спиною. Він вийняв із сейфа тоненьку папку тютюнового кольору, на лицьовій стороні якої був наклеєний