Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Здісь! — кричав Куцик. — Негайно повертайся! Повертайся негайно!

Вони досить швидко зорієнтувалися в тому, що сталося. Першою стривожилась Люцина, яка спинила Куцика і запитала про Андрійка. Коли той іронічно відповів, що він не нянька, щоб стерегти дітей, Люцина розсердилась і сказала йому кілька різких слів щодо дитячих сварок і дитячих методів псування людям літнього відпочинку. Зрозуміло, Куцик не залишився в боргу. Він обвинувачував Андрійка в тисячі різних провин, а Люцину — в надмірній терпимості. Кінчилося тим, що вони вдвох пішли до Агнешки.

Виявилося, що Андрійко не приходив на обід, хоч останнім часом обідав раніше від хлопців. Куцик спитав Люцину, навіщо їй потрібен Андрійко. Дівчина не відповіла, бо саме побачила Войтека; той теж нічого не знав.

Тоді вони пішли до озера. Велика хмара насувалася з південного заходу, поволі закриваючи сонце. Але спека не тільки не спала, а стала ще дужча.

Здісь підплив дуже сердитий, що йому перешкодили ловити, і тому поставився до всієї цієї справи досить байдуже.

— Ну й що? П'ятирічна дитина? В колодязь упала? Не розумію, навіщо ця паніка…

— Мені здалося, що хлопець пішов до байдарки, — сказала Люцина. — А тут бачите, яка гроза надходить. Щоб з ним нічого не трапилось!

— А пан Бальбінський де?

Вони переглянулись.

— В палаці його нема, — сказала Люцина.

— В саду також, — додав Куцик.

— То в чому ж справа? Вони взяли байдарку і поїхали кудись удвох.

— Ти бачив?

— Щось було схоже, — махнув він рукою в бік Миколайок. — Оранжовий парус.

— Ну от! — Куцик подивився на дівчину. — Поїхали собі разом. Пан Бальбінський не дитина, справиться і з бурею.

— Дурні! — Люцина презирливо глянула на них. — Ви думаєте, що буря на Снярдвах схожа на дощ у Варшаві? Що досить добігти до першого підворіття? — Вона обернулася і кинула через плече: — А те, що ви довели цього малого до істерики, говорить не на вашу користь. Вихователі! Політики!

— Хто довів? — скипів Войтек. — Він сам себе довів! Ми довго терпіли…

Вона так подивилася на хлопця, що той замовк.

— Я чула дещо з ваших розмов. Якщо старі баби стають відьмами, то їх сам бог покарав, але щоб молоді хлопці були злі, як старі баби!..

— Ну, ну, прошу пані… — просичав Войтек.

— Так, так, прошу пана! — крикнула Люцина і тупнула ногою. — В неділю ви його довели до того, що хлопець хотів звідси тікати…

Люцина замовкла, подивилась на них. І хлопці теж глянули один одному в очі. Нічого не кажучи, вся четвірка рушила до палацу. Майже бігом вони влетіли в башту. Досить було одного погляду, щоб усе зрозуміти: під Андрійковим ліжком лежав його старий, подертий рюкзак, а на подушці — книжка, яку він читав.

Хлопці заспокоїлися. Не втік. Вони дивились один на одного, здивовані і щасливі. Здивовані тим, що могли так безжалісно ставитися до свого слабшого товариша. Щасливі тому, що не сталося нічого непоправного.

— Може, ми й справді трохи різкувато, — почав Здісь.

— Ну, досить! — кинув Войтек. — Навіщо тепер виправдуватись!

Вони зійшли вниз з Люциною, яка, мабуть, теж заспокоїлась. За ці десять хвилин буря дозріла. Коли вони вийшли з палацу, чорне чоло хмари саме доторкнулося до сонця. Світ раптом зовсім змінився, зелень дерев стала попелястою, шибки сліпуче заблищали, квіти глоду побіліли. І чорнота хмари набула такої важкої глибини, що навіть вигляд її пригнічував.

Вітер стих. Усе стихло. Тільки піднявши голову, можна було побачити шалений біг хмар. Ця тиша і те, що хмари мчали без найменшого подиху вітру, було особливо зловісним. Здавалося, що ця набухла чорнильна темрява от-от завдасть землі жахливого удару.

Вони стояли, задивившись на це дике видовище. За три секунди хмара проковтнула сонце.

Осики першими відчули вітер, що мчав на Гожиялки. Їх листя кілька хвилин неспокійно шелестіло, а потім між стодолами на подвір'я ввірвалися перші потоки вітру.

Злетіло догори сміття, папірці, листя.

Грюкнули двері. Вітер бив в обличчя, на зубах тріщав пісок. Примружуючи очі від пилу, хлопці повернулися, побігли до квартири Сикусів. Вони саме вбігли на сходи, коли в саду тріснуло і повалилося на землю якесь трухле дерево.

Одночасно спалахнула блискавка. Прекрасна Неллі злякано заверещала. Не встиг Войтек зачинити за собою двері, як грім струсонув усе навколо.

Перша важка краплина стукнула в шибку.

Красуня з кінським обличчям кричала в сусідній кімнаті. Люцина побігла туди, і вереск одразу вщух. Хлопці стояли перед скляними дверима.

Злива сікла землю безліччю сріблястих ударів. Краплі були такі великі, що спочатку здалися градом. Невпинний шум, гуркіт, тремтіння… Все стало якесь сиве. Липи поблизу затуманились, трава стояла прибита, стоптана дощем, небо з чорного перетворилося в перлисто-сіре.

— Ну й буря! — захоплено зітхнув Здісь. — Чудово!

— Добре вам тут захоплюватись! — сказала Люцина, входячи в кімнату. — Ви б спробували, як це приємно там! — Дівчина показала на озеро. Хлопцям неважко було зрозуміти, про кого вона думала.

— Е, там! — махнув рукою Здісь. — Пан Бальбінський старий моряк, вони, напевно, давно сховалися на якій-небудь пристані.

— Ось він! — гукнув Куцик, кидаючись до вікна. — Ось він, ось!

Через парк біг Бальбінський. З-під його ніг били фонтани води. Він мчав, перестрибуючи через кілька східців одразу. Куцик широко відчинив двері.

— Скоріше, скоріше!

Подув свіжого повітря приніс запахи липового цвіту. Впало кілька теплих краплин. Двері зачинилися.

Бальбінський задихався, він був мокрий від дощу й поту, з нього парувало.

— Ну, слава богу! — крикнув Куцик.

— А