Читати книгу - "Четверо в яхті"

Бальбінський, важко дихаючи, сперся рукою об стінку.

— Ну й налякали ви панну Люцину, щоб вам! — віз далі Куцик і подивився на город. — А де той?

Бальбінський хитнув головою, обтрушуючись якось по-собачому.

— Пробачте, я побіжу переодягнусь, — сказав він нарешті. — На мені рубця сухого немає.

— Чому він так затримався? — Здісь підійшов до дверей.

— Хто? — спитав Бальбінський.

— Ну, ваш приятель.

— Андрійко?

— Так!

— А куди він подівся?

— Як це куди? Ми вас питаємо!

— Що таке? Чому це я повинен знати?

— Ви ж разом з ним…

— Нічого подібного!

— Як, хіба ви не взяли його з собою на байдарку?

— Я зовсім не був на байдарці!

В кімнаті стало тихо. Тільки чути було, як з одягу Бальбінського на підлогу падали важкі краплі.

— Чому ви так дивитесь? — розгубився Бальбінський. — Слово честі, я зовсім не був на байдарці! Я ходив на прогулянку… зовсім в іншому напрямі. Був у лісі…

— Без Андрійка?

— Авжеж.

— І ви його ніде не бачили?

Бальбінський знизав плечима. Помацав кишені, витягнув коробку мокрих цигарок. Люцина почастувала його своїми.

— А що, власне, сталося? — спитав, затягнувшись кілька разів, Бальбінський.

— Андрійко десь запропастився.

— Як? Давно? — Щось змінилось в його обличчі, він занепокоївся. — Що ви кажете? Він поїхав додому?

— Ні. Чому ви так думаєте?

Бальбінський заспокоївся.

— Нічого, так тільки… Давно він зник?

— Принаймні дві години тому…

— Добре, добре. Це ще не страшно. Пробачте, я промок…

— Але ж, — сказала Люцина, — вашої байдарки теж нема.

— Он як! — Бальбінський зупинився, закусив губу.

— Він вам нічого не казав? Не просив байдарку?

— Не просив. Але я йому дозволив брати завжди, не питаючи.

Вони стояли мовчки, дивлячись, як барабанить у вікна дощ:

— Іншого виходу нема, — промовила Люцина. — Треба їхати.

— Куди? — вигукнув Войтек.

— Що за питання? Шукати його.

— На чому їхати?

— На яхті.

Хлопці мовчали. Куцик відчинив двері.

— Вітру немає!

— На веслах! — крикнула Люцина. — Не розумію, як можна…

— Звичайно, треба їхати! — сказав Здісь.

— Знаєте… — почав Бальбінський. — Зрозуміло, шукати малого треба. Тільки от що… Одне з двох: або він утік з озера і тепер десь у безпечному місці, або…

Люцина подивилась на нього просто вороже.

— Ідіть переодягніться. Я не візьму вас, людей вистачить.

— Ну, знаєте! Я не дозволю! Саме я й поїду!

— Прошу хвилинку почекати на мене. Я скину ці мокрі манатки.

Бальбінський швидко вийшов з їдальні. Люцина побігла в свою кімнату і відразу повернулася в плащі. Без зайвих слів вона кинулася під дощ, надіваючи на голову голубий нейлоновий капюшон.

Здісь вискочив за нею, решта за Здісем.

— Беріть плащі, — гукнула на ходу Люцина. — Я чекатиму вас у яхті!

Хлопці кинулися в башту. Коли через п'ять хвилин вони прибігли на пристань, Люцина вже розгорнула грот і підіймала його на щоглу.

— Що робити? — промурмотів Куцик. — Вітру справді немає.

— Зараз злива пройде. Кріпіть фал! — кинула вона різко. — Войтек, відчалюй! А коли пройде злива, то й вітерець знайдеться.

«Аталанта» нахилилася, потім поволі рушила вперед.

Злива проходила, крізь водяні струмені просвічувало сонце, тільки на сході чорніли ще грізні хмари — центр бурі.

Вітру не було, і через п'ятнадцять метрів яхта безпорадно зупинилася.

— Весла! — наказала Люцина.

Хлопці витягнули єдине весло. Сонце вже вийшло з-за хмар і відразу почало припікати. Палуба яхти запарувала. В очереті крикнула перша ластівка. На пристані з'явився пан Бальбінський.

— Почекайте! — крикнув він. — Я їду з вами!

Хлопці глянули на Люцину. Вона махнула рукою, — веслуйте.

— Дрібниці! — гукнула. — Ми справимось. Ви краще залишайтеся на місці. Може, й там буде потрібна чоловіча рука!

Бальбінський дуже засмутився.

— Ні, це не порядок. Я просив, щоб ви на мене почекали!

Дівчина тільки посміхнулася, помахала йому рукою. Яхта допливла до завороту, пристань зникла за сиво-зеленим паруючим очеретом.

Озеро було спокійне, хоч на сході, над островом, де висіла темна, брудна і грізна хмара, ще били блискавки.

Гребці дуже швидко стомлювались, і тому веслували по черзі. Дивилися на Люцину, шукаючи на обличчі дівчини ознак жаданого вітерця.

— Де ти бачив парус? — спитала вона Здіслава.

Той показав ліворуч, у бік протоки, що вела на Белдан і Миколайки. Звідси був близько берег, тут завжди плавали парусники. Навіть один виднівся на фоні дерев. Мабуть, він переждав там зливу, бо команда якраз ставила великий парус.

— Ну, це ще добре! — підсумувала Люцина. — Навіть захоплений бурею Андрійко міг добратися до берега, або його врятував той парусник.

Нарешті повіяв вітерець. Яхта здригнулася, мокрий парус поволі почав випрямляти зморшки.

— Уфф! — зітхнув Войтек, кидаючи весло.

Але Люцина не дала йому спокою.

— Куцик, — наказала, — став фок! А ви беріться виливати воду.

Вітерець подужчав, «Аталанта» перехилилась на правий борт, і хлопці побачили, що містки на дні яхти плавають у воді.

— Швидше, швидше! — підганяла Люцина. — Гляньте он туди!

На південному заході, біля самого горизонту, небо знову почорніло.

— Е, раніше, ніж хмара дійде, ми десять разів встигнемо туди й назад… — махнув