Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?

Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.

— Давай вставати, — заворушилася жінка, бо й вона потрапила в якусь задуму чи заціпеніння. — Через годину-півтори прийде Віра — будь із нею лагідний.

— А хіба я з нею не був лагідний?

— Таке в мене враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.

Вона відкинула пледа, щоб устати, але я її затримав.

— Почекай, подивлюся на тебе, — попросив.

Жінка знову лягла й заплющила очі. Я дивився з якоюсь особливою пожадливістю на її тіло, трохи розплиле, вже й справді немолоде, але світилося воно до мене таки знайомим вогнем. Я почав легко обціловувати його, проводив вустами, вдихав його аромат, жінка розплющилася й знову заклично до мене блимнула, щоки її гарно зрожевіли. Мені хотілося застогнати, і я застогнав, і знову поринув у її глибину, і знову ми відчули спільний ритм, гарячі руки обхопили мене за шию, погладжували мені спину, гарячі губи шукали губ моїх, а нутро її все більше й більше мене розпікало. Зрештою, вона застогнала, а з нею і я, і ми завмерли майже злиті в одно — не було між нами й міліметра роздільної площини.

Потім вона вдягалась, а я дивився на неї розверстими очима. Ні, була вона мені незнайома. Широкі стегна, звислі груди з широкими темними пипками, чимала родима пляма на животі — така собі жінка під сорок.

— Я й справді багато чого призабув, — сказав. — Маєш мені допомогти пригадати. Бо тільки коли пригадаю, зможу по-справжньому до тебе повернутися. Щось зі мною приключилось…

— Захворів, — м’яко сказала жінка, натягаючи на себе сорочку. — Я тобі допоможу. Це навіть добре, що ти багато чого забув. Я б воліла, щоб ти дещо й забув.

— Маєш на увазі Михайла? — спитав я.

— І Михайла. І всю твою дурну ревність. І всі твої підозри, що Віра не твоя дочка, а Михайлова. І своє бажання стати манекеном.

— Бажання стати манекеном? — здивовано перепитав я.

— Ну так. Через це я й хотіла, щоб ти показався лікареві, — жінка застібала ґудзики на халаті.

— А чому ти не на роботі?

— Бо сьогодні субота. Завтра я теж буду вдома. Хочеш, підемо всі разом, як раніше, в кіно, в ліс чи, може, просто погуляємо. А з неділі, коли ти не проти, підемо до лікаря. Тебе підремонтують, і знову заживемо, як колись… Може поспиш? У мене ще не готовий обід.

Підійшла до мене й поцілувала, і я відув, що вуста її холодні, а мої гіркі. І мені раптом захотілося розплакатися, бо, здається, реальнішою була не моя, а її версія; здається, вся ця казка про манекена була придумана моїм хворим мозком, а насправді я — зболений чоловік, якого вибило з колії і який полетів кумельгом у прірву, від чого все в його голові поперекручувалося й поперемішувалося. І тільки тепер надходить просвітлення, тільки тепер я виходжу із прірви, вибредаю з неї, як із чорної, нафтяної води, і світ перед моїми очима запалює світло крайнеба, і я дивлюся на те світло й тихо плачу, бо я таки й справді ніби народився вдруге, ніби вдруге виходжу з небуття. І так мені від того смутно-радісно, так мені від того тужно-весело, що я боюся собі признатись: оте небо на небокраї засвітилося недаремно.

7

І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна