Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

й пірати не спілкуються мовою закоханих. Не цуралася й історичних повістей — про васалів, зброєносців, пажів та принцес, у чиї діалоги залюбки вплітала речення французькою мовою. Одне слово — про що й про кого тільки не писала! Замислила, було, нову повість, але кінець-кінцем полишила свій задум, адже збагнула, що потрібної кількості паперу їй не роздобути. Поштовий папір вона вже списала цілком, а книга від кузена Джиммі, її нотатник, була не досить грубою. Правда, щоразу, як черговий нотатник бував списаний до останньої сторінки, в шухляді її письмового столу несподіваним, ба навіть таємничим робом з’являвся новий, чистий примірник. Інтуїція не зраджувала кузена Джиммі — в цьому сумніватися не доводилось.

Якось уночі, коли Емілі, лежачи в ліжку, крізь одчинене вікно споглядала місяць, що осяював долину, — величезний на чистому, без єдиної хмарки, небі — спав їй на розум блискучий задум.

Задум такий: послати свої найсвіжіші й найкращі вірші до «Тижневика», що виходив у Шарлоттетауні.

У «Тижневику» була невеличка поетична рубрика, де часто друкувалися твори «молодих талантів». Емілі в душі вважала свої поезії кращими за ті, принаймні більшу частину тих, які публікувалися в «Тижневику», і, ймовірно, не помилялася.

Вона так перейнялася своїм задумом, аж не склепила очей до глибокої ночі — не спалося їй. Так добре було лежати й, напружуючи зір у пітьмі, уявляти собі перебіг майбутніх подій. Уже бачила свої поезії надрукованими, за підписом: Е. Берд Стар, бачила очі тітки Лаури, що сяють гордістю і захватом, бачила, як пан Карпентер показує вірші стороннім людям, говорячи: «Це твори моєї учениці, дуже здібної дівчинки!», бачила заздрість чи ошелешеність в очах ровесників і ровесниць, бачила й себе на гірській вершині, не конче альпійській, як оздоблює своїм підписом мертвий камінь побіля шарпаного вітрами намету.

Нарешті почався новий день. Емілі з’явилася до школи такою неуважною, такою поглинутою своїм проектом, що на всі запитання пана Карпентера відповідала вкрай погано. Незадоволення шляхетного вчителя сьогодні мало її обходило. Фізично була в Чорноводді, але душею — у захмарних високостях.

Щойно заняття скінчилися, Емілі побігла додому, на горище. Старанно переписала декілька поезій, зважаючи навіть на крапки над «і». Писала на лінійованому папері, щоб не «з’їжджати». Не відаючи друкарських правил, писала на обох сторінках аркуша. Нарешті скінчила й прочитала вірші вголос, не без насолоди повторюючи окремі строфи.

— Так, це гарні вірші, — прошепотіла вона, — тепер навіть дивно, що спали мені на думку.

Другого дня Емілі вислала свої поезії до редакції й відтоді жила в постійному очікуванні. Коли ж прийшов черговий випуск «Тижневика», розгорнула його тремтячими руками й передусім зазирнула до «куточка поетів».

Але ніде й сліду не було ні «Вечірніх мрій», ні будь-якого іншого витвору Емілі.

Відтак піднялася на горище, кинулася на стару отоманку й заплакала від гіркого розчарування. Почувалася так, ніби хтось надавав їй ляпасів. Вона зазнала страшного приниження й була впевнена, що не зможе оговтатись.

Як же вона тішилася, попри своє нещастя, що принаймні не повідала Тедді про намір надрукуватися в часописі. А спокуса була великою! Стрималася тільки тому, що з радістю уявляла собі здивування і гордість Тедді, коли несподівано покаже йому свій витвір, своє ім’я надрукованими на шпальтах «Тижневика». Про те, що вислала поезії до редакції, вона прохопилася тільки Перрі, який нині страшенно розлютився, побачивши дівчаче личко, залите сльозами.

— Поїду до Шарлоттетауна й розіб’ю лоба видавцеві «Тижневика», — заявив Перрі з виразом очей, яким тридцятьма роками пізніше впокорював найноровистіших членів його партії.

— Це нічого не дасть, — сухо відповіла Емілі. — Йому не сподобалися мої вірші, розумієш? Він вирішив, що вони не гідні того, щоб бути опублікованими. Це мені так болить, Перрі, — саме те, що він не вважає їх добрими. Ну, ти розіб’єш йому голову — і що це змінить?

Минув тиждень, поки Емілі сяк-так відновила внутрішню рівновагу. Врешті-решт, написала повістину, де видавець «Тижневика» постав в образі скінченого мерзотника і, бувши викритим, ішов до в’язниці в супроводі поліції. Тоді їй суттєво полегшало. І вже зовсім забула про поразку, пов’язану з «Вечірніми мріями», складаючи «Оду до прекрасного квітня».

Але гіркий досвід спонукав її до критичного мислення. Віднині не раз, перечитуючи свої рукописи, вона доходила висновку, що вірші, які викликали, було, її наївне захоплення, годяться лише для спалення. І шпурляла їх до пічки, хоч це трохи боліло їй. Нищити те, що нам любе, — завжди невдячна справа.

Розділ 29. Святотатство

Тієї зими поміж тіткою Елізабет і Емілі траплялося чимало сутичок. Зазвичай перемогу здобувала тітка Елізабет. Жило в ній незнищенне прагнення до здійснення своєї волі навіть у найдрібніших, пустих справах. Але знову їй довелося стикнутися з тим шаром граніту у вдачі Емілі, якого ніщо не могло ні скришити, ні розламати. От Марія Муррей — була тихою, покірною істотою, як свідчили родинні хроніки сторічної давнини. Однак і в ній жила ота незламність, що проявилася у незабутньому: «Я залишуся тут», — від якого вона не відступила. Тітка Елізабет намагалася побороти цю рису в Емілі й завжди зазнавала поразки. Проте не робила висновків на майбутнє, а знову і знову вдавалася до небезпечного експерименту. Часом вона здавала собі справу, що Емілі починає виходити з дитячого віку, але тим паче прагнула загнуздати її норов, буйний і незалежний, аж надто подібний до вдачі померлої Джульєтти Муррей, Джульєтти Стар. Елізабет Муррей була твердо переконана, що Емілі вчинить так, як учинила її матір, якщо не тримати її в покорі.

До чергової сутички між тіткою та небогою призвело й відкриття, зроблене Елізабет: дівча витрачає на папір більше грошей, вторгованих від продажу яєць, ніж це можна схвалити. Що вона робить із тими стосами паперу? Одразу виникла суперечка, але тітка Елізабет лише згодом викрила, що Емілі пише повісті й новели. Вона, Емілі, цілу зиму писала новели під носом у тітки Елізабет, а та й не здогадувалася. Все думала, ніби