Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

318
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 98
Перейти на сторінку:
зап­ря­гав­ся на­но­во до яр­ма сірої од­нос­тай­ної праці, до нев­мо­ли­мо­го тру­да.

- Один день,- го­во­рив він,- один жаль. Так ми­на­ли дні для нього. Так ма­ло вже бу­ти до кінця йо­го жит­тя.


Метою йо­го жит­тя бу­ло те­пер - дба­ти за Ми­хай­ло­ву ду­шу, за йо­го ду­шу бідних го­ду­ва­ти, хлібом-сіллю спо­ма­га­ти і за свою, і Са­ви­ну про­ви­ну бла­га­ти бо­га…


Від ро­ку Са­ва відок­рем­ле­ний.


Батько дав йо­му по­ло­ви­ну ха­ти в селі, і там він за­жив.


Мовчки ожи­дав він тої хвилі, як батько віддасть йо­му для нього - як ду­мав - приз­на­че­ну пай­ку, а і пай­ку Ми­хай­ла, та так са­мо мовч­ки не спов­няв батько йо­го надії. Ні од­ним сло­вом не до­ко­ряв він йо­му про смерть бра­та, ні од­ним пог­ля­дом не на­га­ду­вав йо­му про не­чу­ва­ний вчи­нок; якась тяж­ка, не­ви­ди­ма ру­ка замк­ну­ла йо­му ус­та навіки в тій речі - ли­ше зем­лею не наділив йо­го.


Тої чор­ної, по­жа­да­ної, до­ро­гої землі, без якої йо­му годі бу­ло як слід про­жи­ва­ти, в якій був би день і ніч грібав, жит­тя своє до­бу­вав,- її не да­вав він йо­му.


- Працюй, як я пра­цю­вав! - ска­зав йо­му, відділю­ючи по­ло­ви­ну ха­ти.- Не­хай ро­бить, як я ро­бив! - відповідав лю­дям, що до­пи­ту­ва­ли­ся йо­го, чи не відділить Саві пай­ки, бо, як вид­но, сей зби­рається пос­ва­та­ти Рахіру.


- Нехай пра­цює! Не­хай знає, як то є, як чо­ловік нічо­го не має, а відтак як сам до­ро­биться тої землі! І не пос­ту­пив­ся ні на ступінь від сво­го рішен­ня.


- Землі? - ше­потіла Марійка з не­на­висті вик­рив­ле­ни­ми ус­та­ми і розсміва­ла­ся страш­ним сміхом.- Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб во­на йо­го навіки зда­ви­ла, як зда­вив ме­не че­рез нього жаль на сім світі?


А відтак роз­си­пу­ва­ли­ся прокльони з уст не­щас­ної ма­тері на го­ло­ву си­на, так що во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло й тілом мо­роз пробігав.


Вона не­на­виділа Са­ву.


Ціла її ко­лиш­ня лю­бов до нього, яка сво­го ча­су зво­ди­ла її з ро­зу­му, при­не­во­ли­ла її за­бу­ти стар­шо­го, на­ка­за­ла ви­го­ни­ти не­щас­ну дівчи­ну з си­ро­тою, з са­мої ди­кої три­во­ги про нього, нап­ру­жа­ла до вся­ких ви­гадів ря­тун­ку при слідстві про­ти нього, яка про­ни­ка­ла її ду­шу до бо­жевілля,- во­на пе­реміни­ла­ся те­пер у най­ст­рашнішу не­на­висть.


По своїм по­во­роті з в'язниці ока­зу­вав Са­ва свою бай­дужність про­ти ро­дичів цілком яв­но. Зда­ва­ло­ся, йо­го лю­бов до дівчи­ни змог­ла­ся у в'язниці вдвоє, а з тим і ви­тис­ну­ла всі інші по­чу­ван­ня в йо­го серці. Він чув і ба­чив ли­ше її.


Ледве що пос­ту­пав до батько­вої ха­ти, щоб пог­ля­ну­ти за ним та за по­би­тою матір'ю, як уже й за­би­рав­ся на­но­во до неї.


Покликала йо­го ма­ти по якій денній праці до ве­чері, він всту­пив у ха­ту.


- Зараз дам ве­че­рю, Са­во! Я ось ли­ше ку­ле­шу ви­вер­ну на кру­жок! - Йо­му вже за­дов­го бу­ло че­ка­ти. Мах­нув­ши ру­кою, ха­пав мовч­ки за ка­пе­люх і був уже при две­рях.


- Не хо­чеш жда­ти? - пи­та­ли йо­го.


- Ні!


Ніхто не пи­тав, ку­ди йде. Кож­но­му бу­ло звісно, ку­ди ве­де ву­зенька сте­жеч­ка са­дом, а за са­дом далі під ліс…


Від смерті Ми­хай­ла но­чу­вав лед­ве дві-три ночі в тижні до­ма, інші - про­во­див у Гри­горія і в неї. До­ма, зда­ва­ло­ся, про­сид­жу­вав із най­більшою відра­зою і з уси­лу­ван­ням.


- Ходиш до Рахіри і хо­чеш її сва­та­ти, та не ви­диш, що ви­топ­туєш мені до­ро­гу до гро­бу! - до­ко­ря­ла йо­му іноді Марія.- А моя си­ва го­ло­ва не має ніко­го, крім те­бе! Ми­хай­ли­кові зас­ту­пи­ла ку­ля жит­тя,- хто зас­ту­питься за ме­не та й за та­та на старість у не­мочі?


Він уже не вста­не! Не вста­не, щоб і те­бе вир­ва­ти з кігтів твоєї до­леньки!


На те йо­го очі за­па­лю­ва­ли­ся неп­ри­яз­ним блис­ком, і він відка­зу­вав із відра­жа­ючою зло­бою:


- Прикличте собі йо­го пос­мерт­ни­ми обіда­ми, яких не ща­ди­те за йо­го ду­шу, та най ва­шу си­ву кіску спле­те, а мені не­хай прірве до­ро­гу до Рахіриї Він усе вас слу­хав. Спро­буй­те! Вже до­волі го­ду­ва­ли ви лю­дей за йо­го ду­шу; різа­ли дріб, без­рогі, мар­ну­ва­ли хліба сво­го і ку­по­ва­но­го з міста, на­пу­ва­ли, чим зна­ли. Час, аби прий­шов уже по­дя­ку­ва­ти за все! А до ме­не не мішай­те­ся!


На такі жорс­токі сло­ва про­ки­да­ла­ся в її душі страш­на не­на­висть, жаль до нього зрос­тав у безмір, і во­на мов із трійлом у серці ос­та­ва­ла­ся.


Чим більше гор­нув­ся він до дівчи­ни, тим більше огірчав її сер­це, тим більше об­ра­жу­вав не­терп­ли­ву ду­шу, що, крім лю­бові до нього і йо­го доб­ра, не ба­жа­ла більше нічо­го. Цілим єством, що пе­рей­ня­те бу­ло наскрізь ли­ше ним од­ним, ба­жа­ла йо­го ма­ти ко­ло се­бе, хотіла, мов у на­го­ро­ду, ма­ти в се­бе за всі пе­ре­буті му­ки й жалі йо­го, і знов цілко­ви­то, як ма­лу ди­ти­ну. Дри­жа­ла й роз­па­да­ла­ся над ним, але він лед­ве гля­нув у той бік, як во­на за чим по­би­ва­ла­ся.


До то­го, й Рахіра дра­ту­ва­ла її роз­шар­па­ну ду­шу.


Де й не здиб­ле її, всміхнеться зух­ва­ло, ки­не їй услід обид­не сло­во.


Раз зди­ба­ла її Марійка в полі й об­да­ри­ла доб­ри­ми гу­па­ка­ми.


- Не ли­шиш мені хлоп­ця, відьмо, бу­деш іще дов­го мат­ри­гу­ною го­ду­ва­ти та кров мою пи­ти?


- Буду пи­ти, до­ки мені схо­четься; а вам зась до ме­не! - ве­ре­ща­ла во­на на ціле по­ле.- Га­даєте, я Ан­на, що її ви з ро­зу­му зве­ли? Че­кай­те ще, че­кай­те тро­хи!


Відтак за кож­ним ра­зом, зди­бав­ши її, товк­ла злоб­но п'ястук о п'ястук і ше­потіла:


- А що, си­дить Са­ва ко­ло вас на печі? Га? Наст­ра­шив­ся вас ду­же?


І Марійка умліва­ла ду­шею, по­ба­чив­ши її вже зда­ле­ка, і блідніла по самі ус­та. А рівно­час­но по­не­волі бу­ри­ла­ся і її ду­ша про­ти си­на.


Сава був ви­нен, що во­на терпіла від тої роз­пус­ниці. Че­рез нього бу­ло все те, як­би не він, не бу­ло б то­го всього. Че­рез нього відки­ну­ла й си­ро­ти­ну Ми­хай­ло­ву, що бог її мов на роз­ра­ду по­дав, а во­на й гля­ну­ти на неї не хотіла. Че­рез нього те­пер круг­ла си­ро­та. Як­би він хотів, по­ки­нув би ту негідни­цю, сидів би ко­ло та­та й ма­ми і пильну­вав би їх, як ока в го­лові. Дівчат ще з де­сять змо­же ма­ти в житті, а та­та й ма­му ли­ше раз бог дає. Ли­ше їх мав, а во­ни ли­ше ним ди­ха­ли.


Він був усьому го­рю при­чи­ною, всім кри­ва­вим сльозам, яки­ми пе­реп­ла­ку­ва­ла ночі. А він по­ми­мо то­го всього от що до­во­див. Ніби не ба­чив і не чув їхнього жа­лю й гри­зо­ти. Во­ни з жа­лю землі не чу­ли під со­бою, а він був злий. Сміявся і підсвис­ту­вав, ко­ли ма­ти пла­ка­ла.


Байдужним пос­ту­пу­ван­ням своїм не­мов про­тер очі її душі і її са­му мов от­ве­ре­зив.


З

1 ... 93 94 95 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"