Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Тоді приходила на кухню й плюхалася на ослінця.

— А вмитись? — наказував він.

Покірно зводилася з-за столу і йшла до умивальника, який висів тут-таки на кухні.

— З милом гарненько вмийся! — казав Вася Равлик.

Вмивалася й знову поверталася до столу. Ці хвилини Вася любив. Бо саме цей час, зовсім короткий після вмивання, час сніданку, Рая не мала на обличчі косметичної маски. Тоді він щиро милувався з її юного, симпатичного, хоч зовсім простого личка, чистих, природної барви вуст — коли б ще зачесалась як слід, то була б схожа на ту тонкостанну господиньку, що привиджувалася часом йому вві сні в охайненькій равликовій хатці.

— Тобі краще, коли не мажешся, — казав він щиро.

— Так не модно, — буркала вона, і по її юному личку перебігала тінь.

— І добре, що не модно. Зате гарна стаєш.

— Гарне — це модне, — уперто казала і припадала до миски, пожадно вимітаючи з неї все, що він поклав.

Це була ще одна її дивна риса; окрім незвичайної схильності до сну, мала ненаситність до їжі. З’їдала все, не лишаючи й крихти. Не просила добавки, коли давав мало, але не відсовувала тарілки, коли давав багато. Якось для сміху й того ж таки експерименту зварив цілого баняка картоплі: собі насипав, як звичайно, а їй у велику емальовану миску. Вона на мент здригнулася, зирнула в його бік, він же в цей час намагався на неї не дивитися, бо, напевне, б розсміявся. Вона ж заспокоїлася, що він не кпить із неї, взяла виделку і всю ту картоплю вимотала. Це його не так розсмішило, як жахнуло, і він перестав експериментувати, а давав їй стільки, скільки клав собі. Рая не ремствувала, спустошувала все до дрібнички, випивала чай чи сурогатну каву, заїдаючи булочкою з маслом; тоді вставала з-за столу і йшла у спальню, де понад годину накладала на себе рум’яна, помаду, тіні, туш, доки не перетворювалася з юного, милого, хоч і простуватого створіння в якусь піфію; зрештою, й до піфії в себе вдома Вася Равлик уже звик. Збагнув: вона мирно й спокійно живе, коли на неї не налягати, ні до чого не змушувати, особливо до якоїсь роботи. Розваги їй подобалися; й по-своєму ними втішалась, окрім кіно та телевізора. І Вася перестав привчати її до роботи. Часом водив її в кафе, де вона залюбки їла, пила коктейлі й каву, притупувала ногою в такт музиці, що тут грала, поглинала стільки тістечок і морозива, скільки він купував. Ходив Вася з нею й на естрадні концерти, вона сприймала тільки ВІА, а особливо любила джаз і рок. Оживала тоді, ставала активна, викидала руку, кричала, інколи зривалась і з іншими дівчатами й хлопцями бігла до сцени і в проміжку між сценою та рядами шалено разом з усіма іншими танцювала, не звертаючи на Васю жодної уваги, хоч він пильно за нею стежив. У кіно вона ж відразу засинала, і він перестав її туди водити. Любила й атракціони, хоч сам Вася після пам’ятного першого відвідування ходив туди неохоче: там завжди чатував на Раю патлань, а ще й той, щетинистий. У щетинистого аж ніздрі тремтіли, коли він дивився на Раю, а це було Васі глибоко неприємно. Завів якось і на танці, хоч туди йти вона опиралась, але, опинившись у юрбі, завзято й натхненно почала бацати: підскакувала, крутилася, трусилася, вигиналася — зовсім так само, як і раніше, коли він її тут застукав. Вася купив їй нічну сорочку, вона покірно її вдягала, але під ранок завжди сорочка опинялася під ліжком і вилазила вона на світ божий в костюмі Єви. Вася проти цього не протестував, бо йому таке трохи й подобалося. Вони почали віднаходити в своєму існуванні сякий-такий ритм, і Васі ночами все рідше снилася хатка на спині й тонкостанна у ній невсипуща господинька, і білі полотнища простирадел та пелюшок, і дитина, й лагідна усмішка господиньки, і накрохмалені фіранки на віконцях тієї хатки, і лискуча свіжопофарбована підлога, на якій ані пилинки; він спокійно став сприймати той розгардіяш, який панував у його хаті і в міру сили наводив у ній сякий-такий лад. Зате сам Вася Равлик не ходив ані на вулицю, ні по рибу, хіба вибіжить вряди-годи скупатися. Раї він запропонував купальника, та вона купатися рішуче відмовилася, навіть бридливо здригнулася при цьому.

Часом Вася влаштовував з Раєю маленькі свята; от і цього разу купив у місцевої самогонниці Красношапочки пляшку за п’ять каребе, і вони ту пляшку за вечір випили. Це робив Вася Равлик, може, і з сентименту, бо коли сиділи отак підхмелені, пригадував оті проводи (пригадав і цього разу) у військо Митька Гілляки, де вони й зустрілися. Тож і сьогодні Васі Равлику стало приємно, і він щось про те солодко забалакав, а потім тис Раю за коліно, гладив їй стегно і ніяк не міг начудуватись, яке холодне в неї тіло. По тому вивів її у садок, і уявив танцюристів, і насварився на Шурку Куксу за те, що так нечемно волочив у темряву свою напарницю, а потім запускав руку Раї під поділ і ошпарювався її холодом.

— Слухай, Рай! — сказав він п’яно. — А ти не спустилася з неба?

— Ха-ха! — засміялася Рая.

— Нє, ти мені признайся, — ледве ворочав він язиком. — Може, тебе ці, ну як їх, ну планетяни, ік! Ну, може, ці об’єкти, що там, сама знаєш, літають, газети про це пишуть, ік! Не оттуда тебе, таку малахольну скинули?

— Ха-ха! — сміялася Рая.

— Ну, чого ти мене ніколи не обіймеш, — совав він обличчям по її плечу. Чого ти, знані, така, як льод, коли ти не ота, з планетян, ік! Ну, обніми мене, мармузя, ну, цьомкни, ік!

Байдуже повертала видок і цмокала його в щоку.

Хапав її руки й клав на плечі.

— Пригорни мене, сироту, — казав п’яно. — А то встану й піду, ік!

Тримала руки як поклав, але його до себе не пригортала.

— Не вмієш обійматися?

— Це ти сам роби! — відказувала спокійно.

— А зроблю! — казав він і м’яв її, як шматок глини, і вона, як той-таки шматок глини, не опиралася і лишалася холодна, як глина, і йому ставало від того більно-печально, і зорі в його очах розросталися, так само холодні й чужі.

— Глянь, які звьозди! — казав він і тицькав пальцем у небо. — Ти з котрої прилетіла?

Але Рая вже й не сміялася. Сиділа темна й мовчазна, безрушна й холодна й ніби спала. Тоді він, розчарований і ображений, уставав і йшов у кінець саду, чавлячи по дорозі равликів, які повилізали на стежку, і равлики ті хрупали під його капцями й перетворювались у твань. А він ставав на краю саду над невеличким урвищем, мочився з тою урвища, і зелений місяць заливав йому очі, одежу, обличчя, перетворював його в отаку величезну зелену істоту, може, і в жабу, а може, це він так погано про себе думав. Чув за собою шум кроків, заправляв штани й понуро чекав.

— Чого ти пішов? — спитала за спиною Рая.

— Ік! — гикав він. — Ніхто мене в цьому світі не любить.

Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.

— Ти мене хоч любиш? — питав він.

— Ну да, — сказала.

— Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! — люто прошепотів.

Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці криваву вісімку. І та вісімка холодила йому щоку, і не був він з того задоволений.

— Скажи, чого тебе чортицею звуть? — спитав раптом.

— Не знаю, — відгукнулася вона смутно. — Так мене звуть.

— А ти з неба й справді не прилітала?

— Нє, — сказала. — Я з Мальованки.

— Там справді твоя мамка живе?

— Ну да, — відповіла.

— Марш у ліжко! — наказував владно, і вона покірно йшла додому.

Брів слідом, а може, повз равликом, бо коли недаремно її прозвали чортицею, то недаремно і його — равликом; тож тяг на спині порожню хатку, вимацував темряву ріжками й сопів, вихекував із себе бридкий перегар і тихо ненавидів себе, адже попри всі зусилля не міг поселити у своїй порожній хатці її, цю Раю, оцю чортицю, все йшла вона десь поруч, безсловесна й холодна. І все одно відчував до неї нестримний потяг; у голові в нього прокручувалися барвисті спіралі, в голові копошилося світло від місяця й зірок, і квіти пахли одурманливо, ті квіти, що їх він сам тут весною посадив; йому здавалося, що темрява навдокіл повна затамованого руху й шелесту, що в кущах квітів та бур’янів, у кропиві поблимують зелені вогники котячих очей, адже ці коти тільки й чекають, щоб він мертво звалився у ліжко й захріп, бо в них уже давно литки трусяться — танцювати хочеться, а в музик-котів інструменти покриваються росою й іржавіють, так само й труби, а коти-рокери ледве стримують свої розжарені мотоцикли, бо він ще й досі бродить-ходить по селу, а в них застоялася кров. У найближчому ж кропив’яному кущі вже давно судять його, пащекуючи, чорно-чорна кішка, тобто Магаданша, й біло-чорна, тобто ряба Надька, і сон ступав за ним услід і дмухнув йому в спину, але Вася знав: ще спати йому не пора. Брів стежкою, волочив на плечах темно-сині брили темряви і муркотів щось під носа.

— Стоп! — сказав він Раї, яка беззвучно пливла перед ним — Повтори: любиш мене?

— Ну да, — казала байдуже Рая.

— Скажи не ну да, а скажи: люблю! — вередливо наказував.

— Ну да, люблю, — байдуже відгукувалася.

— Гаразд, а тепер — у ліжко! — наказав він і вибрався під ґанок, хапаючись рукою за поренче. Ввійшли у дім, і він тремтячою рукою накладав усі защіпки, засовував засуви, бурмочучи: "Чорта лисого вже тепера вийдеш". Рая вже була десь у глибині ночі, в котромусь із порожніх кубів кімнат, вже, може, й роздяглася, лягла, розсунула ледь-ледь ноги й чекала. Але він увіч не поспішав. Позачиняв вікна, запалив сигарету й світив нею у кромішній пітьмі. А може, він у цих порожніх кубах кімнат заблудився і хтозна чи здолає її тут розшукати. Крутились у голові барвисті спіралі й пасмуги, а за вікном уже деркотіли мотоцикли; коти-рокери пустили їх на всю ніч по вулиці.

— Ти де? — гукнув він хрипко і обмацав навколо себе темряву.

Йому відповіла тиша, він освітив довкола малий тільки простір.

— Хе-хе! — сказав. — Чи ж я її не знайду?

Ішов як сліпий, мацав руками, натикався на стільці, стіни, двері, безліч стін і дверей, а вона десь у цій темені безрушно його чекала, а може, все не так: вона вже давно там, у саду, де наладновують електроінструменти коти-металісти і ніяк налагодити не можуть; вона ж там стоїть у золотих туфельках, а сама срібна, і шерстина її чудово світиться, а губи темно наваксовані, очі підсинені й підчорнені, а Васю Равлика вони зачинили у власній хатці, отій, яку тягає на горбі, замурували його в тій хатці білою закривкою — він уже й задихатися почав.

— Ти де? — гукнув він знову, освітлюючи цигаркою ще одного клаптика простору, — знову відповіла йому тиша.

Тоді зрозумів, що прийшов.