Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Точно! — підстрибнула Лучія. — Цей ікс тільки наш. І в нашому замку не було нікого, крім нас, звичайно, за останні кілька сотень років.

— Але цей результат неодмінно має бути спростований іншим рівнянням. Можливо, що ікс, одержаний від D, теж буде чистий.

— Ні, ні в якому разі! — запротестувала Марія. — Ікс може бути тільки один. Цей, де ми зараз.

— Друге рівняння, — почав кепкувати Дан, — може бути дійсне, але не може дати того самого ікса.

— Тоді, — сказав Віктор якимось дуже дивним тоном, — єдина проблема — це проблема ікса. Щоб порівняти рівняння, які ми визнали дійсними, а ми визнали дійсними обидва рівняння, нам не залишається нічого іншого, як позначити, скажімо, в першому рівнянні X1, а в другому X2, тому що обидва вимагають одного ікса.

— Два ікси? — здивувалася Лучія. — Або ікс, або щось інше.

— Не два ікси, а X1 і X2! — наголосив Віктор. — Два ікси, але два ікси споріднені.

— Таке мені не траплялося в математиці, — запротестувала знову Лучія. — Де ми дійшли до цього? Коли припустили існування обох іксів.

— А якщо ікс означає замок? — спитав Віктор.

— То існує й другий замок? — засміявся Дан.

— А щоб покінчити, — сказав Віктор дуже впевнено, — то існує Замок двох хрестів. Так говорить Зогряну. Двір двох хрестів.

— Як? — спантеличено спитав Дан.

— Тут винна алгебра, — вибачився Віктор. — Один ікс великий утворений із двох споріднених маленьких. Один-єдиний замок утворений двома хрестами.

Всі були приголомшені. Загадка Замку двох хрестів розв’язана! Усе тепер стало просто і ясно.

— Дивовижно! — вигукнув Дан. — Два однакових замки! Звичайно, один замок складений з двох, однакових квадратів… Коли ти до цього дійшов?

— Під час суперечки, — признався Віктор. — Без вашої дуже логічної протидії мені б це і на думку не спало. А зараз це здається таким простим. Яйце Колумба!

— Але це означає, що мусить бути ще один вхід крім того, яким прийшли ми! — висловила припущення Лучія. — Той вхід, через який у замок зайшла дівчина.

— Безперечно! — відповів Віктор. — Але цим не вичерпується загадка замку. Не забуваймо — це цілий замок, а складається він з двох частин, з двох хрестів. Отже, ці частини повинні сполучатися одна з одною. Де ж сполучення?

— А якщо існує другий вхід до замку, — втрутилася Марія, — то хіба ці два хрести не можуть бути відокремлені один від одного?

— Це неможливо! — відповів Віктор. — Сховок неодмінно мусить мати і вхід, і вихід… Так, приміром, як і в нашому замку. Коли логофет Зогряну вказав, що дорога, якою ми прийшли сюди, це вхід у фортецю, то дорога, якою сюди зайшла дівчина в білому, — вихід із фортеці. Чи можемо ми, судячи із цих фактів, припустити, що між входом і виходом нема сполучення? Це абсурд. Замки сполучені один з одним. Це точно!

— Але де? — спитав Дан. — Увесь замок симетричний і геть позбавлений фантазії. Він не такий, як оті замки в романах — з меблями, аркадами, переходами, коридорами, з кам’яними склепіннями і драпуванням. Де в цих гладеньких мармурових стінах може приховуватися таємний вхід?

— Це мене теж збиває з пантелику, — признався Віктор. — Де вхід? Де він може бути? Почнемо методом вилучення…

— У коридорі його точно нема, — сказав Урсу. — Стіни товсті і дзвенять, мов скеля.

— Та й у внутрішніх дворах не може його бути, — додала Марія. — Тут справді не стіни, а скелі.

— Тоді залишаються тільки кімнати! — підсумувала Лучія. — В одній із чотирьох кімнат. У котрій же?

— У котрій? — повторив Віктор.

— Побачимо завтра, — стомлено попросив Дан.

Черешняки без зайвих балачок прийняли сором’язливу пропозицію Дана. Їм теж треба було відпочити після того, що вони вже зробили, а надто перед тим, що їх чекало.

Розділ XVIII

1

Чоловік із шрамом підвівся, ледве починало на світ благословлятися. Розбудив інших лише після того, як поголився. Потім вийшов із приміщення, прихопив інструменти, з якими ніколи не розлучався. Худорлявий та «борсук» не квапилися вставати. Вони запалили по цигарці, потім їм закортіло побалакати, і вони почали пошепки, як уже давно повелося між ними.

— Тобі не здається, що він якось перемінився? — спитав худорлявий.

— Справді! Душа ніби знову стала на місці.

— О-ох! Може, тепер перепочинемо й ми трохи. Скажу тобі відверто: я вже ситий.

— Може, й перепочинемо… Тільки б не нагодилася ще яка притичина…

— Ти говорив із чабаном? Великої шкоди наробив він нам. Усе вдалося відвернути лише в останню мить…

— Шеф сказав, що патруль не повернеться, — повідомив новину той, що з борсуковими очима. — А коли навіть повернеться, то нас уже тут не застане. Шеф не на жарт стурбований. Особливо дівчиною…

— Так я тобі й повірив, — відповів худорлявий. — Дівчина — найсерйозніший привід у всій цій історії… Може, з нею щось сталося?

— З його тону ніколи не можна бути певним.

— Звечора він довго був біля неї, — продовжував худорлявий. — Мені навіть здається, що заходив до її кімнати, коли вона спала…

— Що ти верзеш? Ти забув, що він виробляв, коли сталася ота історія з монетою?.. Слава богу, мені тоді пощастило…

— А ти вважаєш, він цього не зрозумів? У мене інше враження. Він тільки прикинувся…

— Якщо він це розкусить, то будуть мені непереливки…

— Зараз він прийде! — здригнувся худорлявий. — Вставаймо!

Вони обидва майже водночас стрибнули на підлогу, поспіхом одяглися, схопили рушники й подалися до потічка. Коли повернулися, чоловік із шрамом був уже в кімнаті. Обидва з першого погляду помітили, що він посвітлів на виду, трохи пом’якшала його вічна похмурість.