Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я не хотіла, пані директорко, — крізь сльози шепотіла вона. — Я не хотіла! Все було добре. Я ж ні сном ні духом, що він може отак… через програш. О боги, якби я…

— Помовчте! — відрізала Аматерасу.

Вона дослухалася до важкого Бальдрового дихання, наче у світі не було нічого, що цікавило б її більше. Зблідлу шкіру вкривали краплі поту, з вуст виривалися хрипи, а пальці стискали край покривала.

— Що ви тут забули, Савітрі? — не озираючись, запитала директорка, щойно Рен ступила крок досередини.

— Я прийшла допомогти.

— Ну, допомагайте, коли так хочете, — шепнула вона, зірвалася на ноги й проминула Рен. — Моя сила тут більше не помічна. А в сусідній палаті ще є шанс на перемогу.

Червоні шовки майнули в повітрі, студенти розступились перед директоркою, як хвилі моря, і вона пішла.

— Фрігг, — дівчина стиснула кулаки до болю в пальцях і рішуче підійшла до ліжка хворого. — Годі лити сльози, це не допоможе. А ви всі, — вона озирнулася на глядачів, — геть із палати!

Їхні стурбовані, напружені аури аж ніяк не могли зарадити в цій ситуації. Рен смикнула сережку.

Студенти щось неохоче загули, але дівчина стрельнула в їхній бік упевненим поглядом, згадуючи манери Аматерасу, і гаркнула:

— Якщо хочете, щоб він жив, — геть звідси!

Це подіяло краще.

— Ти… Савітрі, ти знаєш, як його врятувати? — очі Фрігг округлились, і в них зажевріла надія.

— Так, — збрехала Рен.

Насправді жодного уявлення щодо рятунку в неї не було, проте на Дін слова подіяли. Вона ожила, підбігла до дверей і зачинила їх ізсередини, щоб ніхто зайвий не зазирав.

Рен опустилась на стілець біля ліжка хворого, глибоко вдихнула і заплющила очі. Вона не знала, про що мріяв Бальдр. Не знала про нього геть нічого, окрім того, що він милий, добрий, слухняний студент.

— Фрігг, розкажи мені про нього. Хутко.

Дін опустила погляд на лице хлопця, а тоді випалила:

— Він… він найкраще, що сталося з нашою групою. Завжди допомагає, завжди робить кроки назустріч. Навіть коли щось не ладиться, зберігає спокій та віру… Якось я не могла скласти практичне в Діти, а Діта мене геть зненавиділа тоді. Тож я ридала у себе в кімнаті після кожного заняття. Тоді Бальдр пішов до неї попрохати, аби вона змінила для мене завдання для практичного. Завжди тихий і згодний з усіма викладачами, він узяв і пішов доводити щось Діті! І разу не було, щоб він хвалився чимось, ніколи не ставив себе вище, хоч у групі були й зникальники… І Нанну витягнув із самого дна. З Браном потоваришував, він, знаєш, хотів вивчати дуальні світи… — Слова лилися з вуст Фрігг, ніби пісня, та здавалось, що ще мить, і вона знову розридається.

— Дякую. Досить. — Рен усміхнулась, і перед очима розпливлася схема мрії однокурсниці. Тепла, трохи розгублена і панічна, але дуже яскрава.

«Раз, два, три!» — подумки відрахувала дівчина основні вузли і почала спрямовувати енергію, прокреслюючи кожну лінію спершу подумки, а потім пальцями.

…Вона не знала, скільки часу минуло, перш ніж Фрігг поклала руку на її плече і легко струсонула:

— Савітрі?

— Я тут, — після короткої паузи відповіла дівчина. Перед очима все рябіло.

— Савітрі, здається, спрацювало… — голос Фрігг був дуже тихим.

Рен перевела погляд на обличчя Бальдра — з нього не зійшла блідість, але хлопець дихав куди спокійніше, і руки розслабилися.

— Таки спрацювало, — здивовано повторила дівчина, відчуваючи, що сама не може навіть стати на ноги.

— О бо-оги, — Фрігг притулилась чолом до руки Бальдра, яка лежала поверх покривала, і шепотіла з полегшенням: — Савітрі, ти неймовірна! Ти чудо! Дякую тобі… сто сотень дякую тобі!

— Це не вирішення, — попередила Рен. — Це — тимчасово. Твоя мрія дуже сильна, і я сильна мрієроста. Але поставити його на ноги лише твоїм бажанням не вийде. Потрібне

— Дякую, сто сотень дякую… — шепотіла Фрігг, мовби й не чула нічого.

8060 рік 7 кроку Колеса Долі

— П’ятнадцята! Це вже п’ятнадцята, Зеусу! — дівчина розсміялась ледь розгублено, розглядаючи прикрасу, яка нагадувала сонячний промінь. — Ти взагалі не розумієш значення слова «оригінальність»?

— Вона не така, як інші, — виправдався хлопець. — Цей камінь, до твого відома, страшенно дорогий та рідкісний! І він личитиме до твого…

— …набору шпильок?

— …волосся!

— До чорного личить усе. Та скидається на те, що ти прагнеш подарувати мені нову шпильку до кожної нашої зустрічі!

Дівчина покрутила в руках прикрасу і спробувала приховати задоволення. Насправді тонка ювелірна робота зачарувала її з першого погляду. Вона зблискувала чистим золотом, розписаним філігранним геометричним візерунком, який бозна-як нанесли на таку тоненьку прикрасу. Чотири промені переплітались, обрамляючи рожевий камінь, ціну якого дівчина боялась уявити. На одній з граней каменя красувалась крихітна літера «А».

Дівчина умисно недбало ввіткнула прикрасу у складну зачіску — до попередніх чотирнадцяти.

— Ти не мусиш носити їх усі зразу! — зауважив Зевс.

— Не мушу, — погодилася вона, хоча знала, що носитиме. — То чому ж ти покликав мене?

Хлопець розсміявся і схопив обидві її руки:

— У мене є ідея. Трохи божевільна, мабуть, але… Ама-мі, вислухай.

— Тільки не про шістнадцяту шпильку… — закотила очі дівчина.

— Наразі ні. Я думаю про Намисто, — голос Зевса посерйознішав. Він говорив швидко й різко, наче слова не встигали за думками. — Воно надто слабке, з ним стільки разів щось траплялося. Я вчив історію, багато, щоб знайти підтвердження, щоб упевнитися, як воно буде далі, за межами цього місця. Але насправді є стільки небезпек. Навіть для найкращих богів…