Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Відповідь не забарилася.

— Чи не треба вас супроводити, маестро?

Магріта з пересторогою дивилася на двері дому герцога Ельбраха, перед котрим Канре наказала спинити екіпаж. Дім личило б називати палацом, і сусідні будинки, набагато скромніші, мовби засоромлено тулились один до одного, боячись підступити до споруди, увінчаної гербом над високою аркою, що вела у внутрішній двір.

Канре скосила погляд на служку. Слухаючись настанов маестри Генріени про гарний тон, дівчина вийшла з дому в супроводі Магріти, проте брати її на зустріч алхіміків не ризикувала. А що ті вирішать про панну, котра сама-одна прийшла в таке товариство… ну, на це Канре було начхати.

Служка, певна річ, не знала цього й думала собі, що маестрі залежить мати тут гарне ім’я, залежить знайти друзів та влитися в товариство. Магріта запримітила, що господиня не дуже вподобала франську гостю, але що ж — матері ніколи не люблять тих, кого приводять у дім їхні сини. І не було тут великої відмінності між високорідними і нижчими, хіба що в маестрів у домі завжди ставало місця, навіть якби комусь забаглося привести собі не одну жону, а десятьох. Магріта чула, що такий чудний звичай мали великі в Аміраті й Терецці. Але служка думала собі, що не воліла б жити в такій родині, навіть якби їй і бути аміратською маестрою.

Канре, наслідуючи пані Генріену, відказала служці, щоб та не балакала дурного, тоді відчинила дверцята сама й вистрибнула надвір.

Магріта подивилася їй услід і висварила себе за недоречне питання. Сама винна: надто звикла, що франка добра й привітна, — при ній часом і забуваєш, що то високорідна. Та і як не забути, коли маестра Канра вистрибує з екіпажа, мовби й не панна зовсім, а роззява-служка на кухню біжить, бо пригорає молоко!

— Якщо будемо надто покладатися на Лір, то самі залишимося біля розбитого артефакта. Вони скільки вже не давалися чути? — пробурмотів один із алхіміків, котрий сидів найближче до каміна.

Канре відчувала на собі погляди: чи відверті, чи скошені, чи похапцем кинуті в її бік. У товаристві було ще двоє жінок: ті трималися окремішньо й зиркали на гостю з сумішшю інтересу й осуду.

Маестр Ельбрах представив гостю Карою Альвіанні — не забув-таки — й майже урочисто повідомив, що вона соратниця з-під Лалаки, гостює в Альтесштадті. Дівчина вмостилася за невеликим круглим столом.

— А як ви приєдналися до нашого товариства? Чи знали маестрів Гвеннана та Гіллана? — спитав один із алхіміків, блискаючи очима, темними, як вугіль. Він здавався роздратованим — мабуть, до прибуття Канре розмова вже точилась і загострювала кути на небезпечних темах.

— Так. Ми були в далекій спорідненості, — спокійно відказала дівчина, бо напередодні вигадала непогану біографію для «Кари Альвіанні», котру однаково буде важко перевірити, бо ж нема жодної маестри з таким іменем. — Від них я й дізналася про оливету. — Дівчина опустила погляд на запонку з квіткою, котру зняла з ланцюжка, аби показати при вході, й досі тримала в руці, мов амулет, хоча сподівалася, що знайомство з братами й «титул» соратниці стануть їй гарною стіною.

— Від війни втекли? — спитав пан біля каміна. Після його слів одна з маестр виразно хмикнула.

— Звісно. — Канре схилила голову й усміхнулася. — Ну бо що жінці робити на війні?

Вона вирішила, що найпевніший спосіб дізнатися щось важливе — то вдати, ніби самій їй відомо надто мало.

— Там і коси втратили, на війні? — спитала маестра, нижча й огрядна настільки, що навіть корсет не виправляв ситуації, а лише підкреслював її.

— Ні. — Канре неуважно заклала вільне пасмо, яке вирвалось із зачіски, за вухо. Магріта і через зачіску бідкалася, та в Канре був щодо цього свій задум. — Дурноверха служка й інцидент із лампадкою. Волосся гарно горить, тож і вам раджу бути обережними. — Вона усміхнулася до обох паній, котрі тулилися біля каміна, як химерні статуї, затягнуті в темні сукні — витончена й опасиста.

— Служка, котра підпалила волосся господині… — у голосі витонченої маестри майнуло співчуття. — У голові не вкладається! Я б наказала такій обрубати руки. Роботи вона однаково більше не знайде, правда ж, пані Каро?

— Чого ж? Наприклад, у домі… у вихідному домі, як у вас кажуть.

— Вельмишановні пані, — старший алхімік кашлянув, — якби ви покинули обговорювати своїх служок та інші непристойності, ми були б усі тому раді.

— Ну й гаразд. — Канре нап’яла на лице усмішку, котру намірялася не скидати до закінчення зборів. — То ви, шановне товариство, співпрацювали з моїми любими родичами?

— Так. І ваші любі родичі обіцяли нам зілля, про яке ви вже знаєте, — пробуркотів чорноокий маестр, розвертаючись до Канре. — Але через їхню самовпевненість…

— Пане Мільте. — Ельбрах виразно зиркнув на чорноокого, і той змовк. — Ми перебуваємо в скорботі через те, що брати Альвіанні загинули задля справи. Але великі зміни завжди пов’язані з великими жертвами. Ті, хто приносить себе на олтар нашої місії, назавжди залишаться в пам’яті…

Канре здавалося: ще мить, і над головою герцога спалахне оливна гілка та втопить його в сяйві благочестя… Чи радше то буде квітка оливети — адже гілку алхіміки прагнули переламати.

— Але великі жертви не завжди ведуть до змін, — зауважила дівчина. — У Франі косить міттга, та всі загиблі — безіменні й забуті.

— Бо нижчі не здатні на зміни, — процідив чорноокий маестр, якого кликали Мільтом. — Вони сповнені гріха та ницості й здатні робити щось лише під страхом. Кажуть про обмеженість їхніх знань, про те, що кожен може бути обмеженим у силу обставин… Та попри те я твердо переконаний, що червивість — не від нестачі освіти. Червивість нижчих — уроджена, і наївно, пробачте мою прямоту, маестро, наївно вважати, що це можна змінити. Така кров.

— О, ви так думаєте? — Канре не згубила усмішки, але прикрилася віялом, бо кутики губ сіпнулися.

— Звичайно. Чи ви бачили коли-небудь, щоб нижчі зробити