Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

“Мишачою пасткою” міститься внутрішня гауптвахта, з якої крізь вікно видно двір Консьєржеpi; вона зайнята жандармерією департаменту, і до неї ведуть сходи. Коли настає час суду, пристави викликають підслідних, а жандарми спускаються у кількості, рівній числу підслідних, кожний жандарм бере одного підслідного під руку, і так, парами, вони йдуть сходами, перетинають гауптвахту і простують коридорами в кімнату, що межує із залою, де засідає славетна шоста палата трибуналу, яка розглядає справи виправної поліції. Цією ж дорогою йдуть і обвинувачені з Консьєржері до карного суду й назад.

В аванзалі між дверима першої палати трибуналу першої інстанції та сходами, що ведуть до шостої палати, можна відразу помітити, проходячи тут уперше, вхід без дверей і без будь-якої архітектурної прикраси — чотирикутну діру, справді огидну. Через неї судді й адвокати проходять в коридори, в гауптвахту, спускаються в “Мишачу пастку” і до ґратчастого входу в Консьєржері. Всі кабінети судових слідчих містяться на різних поверхах у цій частині палацу правосуддя. До них добираються жахливими сходами, лабіринтом, де майже завжди блукають ті, кому палац правосуддя незнайомий. Ці кабінети виходять вікнами або на набережну, або в двір Консьєржері. У 1830 році кілька кабінетів виходили вікнами на вулицю Де Ла Барільєрі.

Отже, коли “салатний кошик”, в’їхавши в двір Консьєржері, завертає наліво, він привозить підслідних у “Мишачу пастку”; коли ж він завертає направо — привозить обвинувачених у Консьєржері. Саме сюди повернув “салатний кошик”, у якому був Жак Коллен, щоб висадити його біля ґратчастого входу. Нема нічого жахливішого. Перед злочинцями або відвідувачами — двоє залізних кованих ґрат на відстані приблизно шести футів; вони завжди відчиняються одна після одної, і крізь них так пильно спостерігають, що особи, які одержали “перепустку на побачення”, проходять цю кімнату за ґратами швидше, ніж ключ забряжчить у замку. Навіть судові слідчі, особи прокурорського нагляду, не входять без того, щоб їх не впізнали. Отож спробуйте заговорити про можливість зносин або втечі, — у начальника Консьєржері на губах з’явиться усмішка, яка заморозить усякий сумнів найвідважнішого в своїх замахах на правдоподібність романіста. В анналах Консьєржері відома тільки втеча Лавалета[103]; але наша впевненість у нині доведеному поблажливому ставленні до неї з боку найвищих осіб зменшує якщо не відданість дружини, то, принаймні, небезпеку неуспіху. Найприхильніші до чудесного люди, познайомившись на місці з перешкодами, визнають, що в усі часи ці перешкоди були, так само як і тепер, непереможні. Немає слів, щоб змалювати потужність стін і склепінь, треба їх бачити на власні очі. Хоч брук двору міститься нижче від бруку набережної, проте, треба, проходячи крізь ґрати, ще спускатись на багато сходинок, щоб увійти у величезну залу зі склепінням, могутні стіни якої оздоблені прекрасними колонами; до них прилягають башта Монтгомері, яка тепер становить частину квартири начальника Консьєржері, і Срібна башта, що служить дортуаром для вартових, воротарів чи ключарів, — називайте їх, як хочете. Кількість цих службовців не така велика, як можна було б гадати (їх двадцять); їх дортуар, так само як і ліжка, не відрізняється від “пістолі”. Ця назва походить, безперечно, від того, що колись в’язні платили пістоль у тиждень за цю голу камеру, яка нагадує холодні мансарди, де спочатку живуть, приїхавши в Париж, великі, але ще бідні люди. Ліворуч у цій просторій передній залі — канцелярії Консьєржері, щось подібне до контори, спорудженої зі скляних перегородок; тут сидять начальник і його секретар, тут зберігаються реєстри в’язнів. Тут записують, виписують і обшукують підслідного й підсудного. Тут вирішується питання про камеру, залежно від гаманця в’язня. Навпроти ґрат цієї зали видно скляні двері приймальні, де родичі й адвокати розмовляють зі звинуваченими крізь віконце з подвійними дерев’яними ґратами. Ця приймальня освітлюється з внутрішнього двору, — місця прогулянки, де підсудні дихають у певні години свіжим повітрям і роблять фізичні вправи.

Ця велика зала, освітлена невиразним світлом крізь подвійні ґрати, — бо єдине вікно у в’їзний двір цілком зайняте канцелярією, що огороджує його, — являє очам атмосферу й світло, які цілком гармоніюють з наперед створеними уявленнями. Це тим жахливіше, що ви бачите поруч з баштами Срібною і Монтгомері оті таємничі склепи, жахливі і темні, які охоплюють колом приймальні, ведуть у камери королеви та мадам Єлизавети[104] і в так звані секретні камери. Цей лабіринт із тесаного каміння став підземеллям палацу правосуддя після того, як він бачив королівські свята. З 1825 до 1832 року в цій величезній залі, між великою пічкою, що опалює її, і першими з двох ґрат відбувалась церемонія переодягання в’язня. Досі ще важко пройти, не здригнувшись, по цих плитах, які увібрали в себе таємниці стількох останніх поглядів.

Щоб вийти зі свого жахливого екіпажу, вмираючий потребував допомоги двох жандармів, які взяли його під руки, підтримали і понесли, немов непритомного, в канцелярію. В той час, як його отак тягли, вмираючий зводив очі до неба, щоб скидатись на Спасителя, знятого з хреста. Безперечно, на кожній картині Ісус не має такого трупоподібного, такого перекривленого обличчя, як у цього лжеіспанця. Здавалося, що він конає. Коли його посадили в канцелярії, він повторив завмираючим голосом слова, з якими звертався до всіх з моменту арешту.

— Я вимагаю запросити його ясновельможність пана іспанського посла...

— Ви це скажете панові судовому слідчому, — відповів начальник.

— Ах, Ісусе! — провадив далі, зітхаючи, Жак Коллен. — Чи не можу я одержати молитовника? Чи й далі відмовлятимуться покликати мені лікаря?.. Я не проживу й двох годин.

Карлоса Ерреру мали посадити в секретну камеру, отже, не було потреби питати його, чи він вимагатиме переваг “пістолі”, тобто права жити в одній із кімнат, де користуються небагатьма зручностями, дозволеними правосуддям. Ці кімнати розташовані в кінці внутрішнього двору, про який буде сказано далі. Пристав і канцелярист разом флегматично виконали формальності реєстрації.

— Пане начальнику, — сказав Жак Коллен, перекручуючи французьку мову, — я вмираю, ви бачите це. Скажіть, якщо можете, скажіть якнайшвидше панові судді, що я благаю, як милості, того, чого злочинець повинен був би побоюватись найбільше: щоб мене викликали до нього, скоро він прийде, бо мої страждання справді нестерпні, а тільки-но я з ним побачусь, — помилка з’ясується...

Як загальне правило, злочинці завжди кажуть про помилку! Підіть на каторгу, попитайте там засуджених — майже всі вони жертви судової помилки. Тому це слово