Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Тамалія

Все хочу знати про тебе, рідний.

Ось навіщо ти хлопця мучиш? Заткнися вже та припини дражнити його пустельним пляжем і місячними доріжками. Забула, що у тебе в руках? І поки не позбудешся остаточно від цього повідця, будь-яка «романтика» буде для нього поєднуватися з наказом.

Намагаюся не зітхнути, бо сьогодні за кількістю подихів вже, напевно, рекорд поставила.

Тінь якась по його обличчю проходить, мабуть, щось зі спогадів. Відвертається, дивиться в сторону.

Ох, скільки ж я хочу тобі сказати, скільки пояснити, попросити, щоб ти забув, викинув з голови... Занадто багато, занадто, щоб пояснити заодно і те, задля чого це все говорилося і робилося.

З яким би задоволенням я з тобою тут цілувалася, хоч усю ніч беззупинно! Знати б, що для тебе це теж задоволення. Та не чути криків...

Потрібно повертатися. Напевно, все-таки знову в цю їх «кімнату відпочинку» піду, закриюся в душі на півгодини. Але як же не хочеться Антеро залишати за незамкненими дверима, звідки я знаю, що Селію з Халіром в голову спаде? Серед натовпу до сидить на кріслі пристали, а якщо в кімнаті знайдуть, де ніхто не бачить?

Так... а не підвернути мені ногу? Попрошу медика, поки буду лікувати...

Бідний мій Антер, у нього і без того, напевно, руки болять, і знову мене тягти? Не буду ж я стрибати на одній шпильці.

Ось дурна, раніше треба було думати, справою займатися, а не стосунки з'ясовувати.

Так я б з глузду з'їхала, боже, як же мені хочеться все йому розповісти!

Ти сьогодні з рабом на пляжі більше часу провела, ніж з гостями! А ну припиняй на себе стільки уваги непотрібного звертати. Ну як же мені туди повернутися, коли він стоїть такий далекий, дивиться в сторону, наче й не було жодного приємного дня...

– Ходімо, – зітхаю.

Ще трохи. Потерпи ще трохи, рідний.

Чи не стримуюсь, беру за руку. Не хочу я цієї чортової провідну роль!

Вже біля галявини кілька людей вибігають назустріч, скоріше відпускаю руку, залишаючи лише поводок.

– Де тебе носить! – регоче Олинка. – Ми тут гру вдосконалили, щоб тобі не нудно було!

Щось у мене живіт зводить, ну як же мені від цієї їхньої гри відкрутитися...

– Я ногу натерла, – кажу, – піду медиком полечу.

– Зараз принесу! – викликається Свелл, ну хто тебе просив!

– Та не потрібно, – зупиняю, – я ж бачила, де ти його залишила.

– Ну що ти, Літа, ти ж гостя, будь ласка, відпочивай. Зараз раба відправимо якогось. Посидь, відпочинь.

Чортова ідіотка! Обидві, я теж хороша. Потрібно було йти, а не базікати.

– Ти послухай! – радіє Олинка. – Раб, чий пульт попадеться, повинен обізвати свого господаря!

– В сенсі? – не розумію.

– В прямому! Ми екран поставили з лайками, які випадуть – такі повинен зачитати. Знаєш, як вони бояться!

– Може, відразу побити? – хмикати.

– Ще не вистачало, щоб мене мій раб бив!

– Ще не вистачало, щоб мене мій обзивав!

– Ти не уявляєш, вони так бояться...

Уявляю, як їм цього хочеться.

– Ну так в чому тут веселощі? – питаю.

– Так що ж ти така загальмована! – презирливо кривиться руда дівчина в синьому платті. Сама ти дурна загальмована. Як така гра може всерйоз подобатися? Вони так собі нерви лоскочуть, чи що?

Дівиця раптом кидається до мене, тягнеться до пульта, встигаю блокувати, але, здається, це змова, судячи з вигуків, вони всерйоз зібралися «розворушити Ямаліту». Антер намагається прийти на допомогу, Селій з Халіром хапають його за руки, поки дівчинки стягують пульт з мого пояса. Я могла б, напевно, відбитися, але звідки «пані Ямал» знати різні прийоми, що вивчаються таємними агентами? Доводиться по-дівочому сіпатися і шипіти, що ображуся на всіх, вислуховувати запевнення в тому, що мені сподобається, що я взагалі весь день занадто нудна.

Ззаду метушня, удари, Ну так, і Антер отримав під шумок. Обертаюся до нього, з носа ллється кров, Халір ще з якимось хлопцем утримують на колінах, Селій самозабутньо лупить ногою, мабуть, хтось натискає пульт – намагаючись не закричати, Антер видає якийсь хрипкий звук. Ось тобі і дозвіл підняти руку на вільних...