Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Я побачив Марвіна тільки наступного року: я завжди записую своїх пацієнтів у графік прийому через рік після основного курсу — для їхньої користі і для свого власного навчання. Я також практикую прослуховування з пацієнтами частини аудіозапису нашого першого сеансу. Марвін слухав близько десяти хвилин з великим зацікавленням, посміхнувся до мене й сказав: «Хто цей нікчема?»

Саркастичне зауваження Марвіна мало і серйозний бік. Почувши ту ж саму реакцію від багатьох пацієнтів, я дійшов висновку, що потрібно вважати це доказом змін. Марвін фактично визнав: «Зараз я цілком інша людина. Я ледве можу впізнати того Марвіна, який існував рік тому. Так, це речі, які я колись робив, — відмовлявся подивитися уважніше на своє життя; намагався контролювати чи залякувати інших; намагався вразити інших своїм розумом, своїми графіками та своєю скрупульозністю. Усе це в минулому. Я більше так не роблю».

Немає незначних змін: усе це стосується основних трасформацій особистості. Хоча вони такі непомітні в характері людини, що в цілому навіть не згадуються у звіті про результати терапії.

Марвін, як завжди, прийшов ретельно підготовлений і приніс свої минулорічні записи, за допомогою яких він мав змогу переглянути та переоцінити завдання, які ми ставили під час терапії рік тому. Вердикт не був однозначний: у певних сферах він ішов за своїми змінами, та в інших повернувся назад. Спочатку він повідомив, що у Філіс все гаразд: її фобія виходів з дому набагато зменшилась. Філіс відвідує групову терапію з іншими жінками і працює над своїм страхом різних заходів. Можливо, найбільш вражаючим було її рішення усунути проблему своєї неосвіченості — вона вступила до кількох університетів на факультативні курси.

А як щодо Марвіна? У нього більше не було мігреней. Його перепади настрою все ще зберігалися, але були набагато меншими. Інколи мав проблеми з потенцією, але думав про це набагато менше. Уже переглянув своє ставлення до пенсії і зараз працював неповний робочий день, але змінив сферу діяльності — перейшов до компанії з розвитку та управління ринком нерухомості, де йому подобалось набагато більше. Він та Філіс усе ще зберігали тісний особистий контакт, хоча зрідка Марвін почувався пригніченим на новій роботі, а Філіс ігнорувала його.

А як же мій старий друг, сновидець? Що з ним сталося? Чи було в нього повідомлення для мене? Хоча Марвіну більше не снилися кошмари чи емоційні сни, він знав, що вночі відбувалися якісь «розмови». Саме вчора, перед нашою зустріччю, йому наснився короткий сон, сповнений загадковості. Здавалося, що це було якесь важливе повідомлення йому. Він попросив, щоб я його розтлумачив.

Моя дружина стоїть переді мною. Вона гола, а її ноги широко розставлені. Я дивлюся вдалину крізь трикутник, який утворюють її ноги. Але все, що я можу бачити далеко за обрієм, — це обличчя моєї матері.

Останнє повідомлення від сновидця:

«Я мрію про деяких жінок, як реальних, так і вигаданих. Проте я все ще можу дивитися вдалину. Можливо, цього достатньо».

Післямова

Після перечитування «Ліки від кохання» у вісімдесятирічному віці

Коли я погодився написати епілог для книги «Ліки від кохання», я й гадки не мав про емоційні пригоди, які на мене чекають. Я писав її двадцять п’ять років тому і від того часу жодного разу не перечитував книжку цілком. Переглянути свої праці, які ти писав, коли був молодим, — дуже хвилюючий та зворушливий досвід, але також ти почуваєшся наляканим і присоромленим. Раптовий приплив гордості, який я вперше відчув, швидко поступився місцем розчаруванню: «Цей хлопець пише набагато краще, ніж я».

Спочатку я гадав, що зустрінусь із самим собою, тільки молодим, але, застосувавши дещицю арифметики, зрозумів, що вже не був юнаком, коли писав цю книжку: мені було за п’ятдесят! Це було сюрпризом для мене, оскільки автор здається досить молодим, енергійним, часто невимушеним та незрілим. А також сміливим і активним — він нерідко розбиває захисні механізми пацієнта так несподівано та з такою силою, що це можна порівняти з тим, як колись розбивали ворота за

А ще є багато чого в мені молодому, що мені до вподоби. Мені імпонує спосіб, у який молодий Ялом уникав постановки діагнозу та категоризації. Це було так, ніби він бачив уперше весь перелік скарг і особистісних характеристик, так, ніби він справді вірив, що кожен індивідуум є унікальним і вимагає особливого терапевтичного підходу. І мені подобалось його бажання впоратися з невизначеністю та взяти на себе виконання важкого завдання, яким є винахід інакшого методу терапії для кожного пацієнта.

Мені було прикро за той дискомфорт, з яким йому доводилося стикатися під час кожного курсу терапії. Йому потрібно було більше впевненості, яку б мала забезпечити якась наукова школа, професійна течія на кшталт фройдизму, юнгіанства, лаканізму, адлеризму чи когнітивно-поведінкової терапії або всеохопна пояснювальна система. Але я був задоволений тим, що він принаймні ніколи не вірив, що знає нікому не відомі речі.

Яка сміливість! Двадцять п’ять років тому той чоловік розповів занадто багато, і це роздратувало багатьох психотерапевтів. Але все одно це здавалося надмірним. Я був шокований. Як він насмілився розкрити так багато особистих таємниць? Моя секретна схованка з любовними листами, мої незмінні трудові звички, моє негативне осудне ставлення до гладких людей, якому немає прощення, моє нав’язливе кохання, яке завадило мені поїхати з родиною на пляж у вихідні… Незважаючи на таку поведінку, я все одно пишався тим, що не зробив нічого жахливого, — я чинив би так само й сьогодні. Я досі переконаний, що розсудливе самовикриття психотерапевта сприяє ефективному курсу психотерапії.

Книжка «Ліки від кохання» була поворотним моментом для мене. Протягом перших кількох років на посаді викладача медичного факультету Стенфордського університету я серйозно займався викладанням, дослідженнями та публікаціями в наукових журналах. Я створив цілу спеціальність за напрямком групової терапії, а під час стажування почав писати книжку про цей вид лікування. Коли я закінчив її, я перейшов до іншої цікавої теми, що довго залишалась поза увагою психотерапевтів, — роль екзистенціальних переживань у житті людини та їхній вплив на депресію. Через десять років досліджень та експериментів я написав книжку «Екзистенціальна психотерапія», маючи на меті не перестрибувати до іншої сфери досліджень у майбутньому, а зосередитися на тому, щоб переконати всіх психотерапевтів звертати більше уваги на проблеми