Читати книгу - "Там, у темній річці"

Рубі знову опустила очі й стала роздивлятися свої щільно стиснуті руки з білими кісточками й обкусаними нігтями. Рита вирішила, що краще її не переконувати, а дати час на роздуми. Руки нервово смикалися, пальці розпліталися і спліталися знову, та от нарешті вона заспокоїлася.

— Що ви хочете, щоб зробила я? Я не вмію творити магію.

— Вам і не доведеться. Усе, що потрібно зробити — це сказати мені зараз, хто тієї ночі вмовив вас покинути Баскот-Лодж.

Тоненький промінчик надії, що був виник у погляді Рубі, миттєво згаснув. Її губи затремтіли, і вона обхопила голову руками.

— Ніхто! Я повторювала це багато разів, але мені так і не повірили. Ніхто мене не змушував!

Рита лагідно взяла дівчину за руки і відвела їх від її обличчя. Вона тримала їх у своїх долонях і говорила просто в заплакане обличчя Рубі:

— Тоді навіщо ж ви вийшли?

— Ви мені не повірите! Ніхто мені не вірить! Усі вважають брехухою!

— Рубі, я знаю, що ви — чесна дівчина. Якщо йдеться про щось неймовірне, я саме та людина, якій можна розповісти про таке. Можливо, дві голови краще придумають, що з цим робити.

Роки, що минули після викрадення, геть виснажили Рубі. Обличчя її потьмяніло, а під очима залягли глибокі тіні. Важко було повірити, що їй немає ще й двадцяти. Майбутнє, надія на яке пробудилась у ній із віднайденням Амелії та заручинами, знову перекреслене. Вочевидь, вона не вірила й у здатність Рити їй допомогти. Переконана, що її відвертість не покращить ситуацію, Рубі, попри це, була просто надто виснажена, щоб і далі стояти на своєму. Тож, опустивши плечі, перестала опиратися і млявим голосом розповіла все.

Колодязь бажань

У Келмскоті був колодязь бажань. Подейкували, що він має безліч чарівних властивостей — від лікування усіх недуг до розв'язання будь-яких труднощів у коханні чи сімейному житті. Віра у надзвичайні можливості келмскотського колодязя підкріплювалася його достеменно унікальною властивістю: у будь-яку погоду та в будь-яку пору року вода у ньому завжди була крижаною.

Обкладений річковим камінням і накритий простою дерев'яною лядою, колодязь мав доволі живописний вигляд, і Донт уже не раз його фотографував. Навесні він ще й обзаводився гарним тлом із переплетіння квітучих гілок глоду. Влітку його стовпчики уквітчувала повзуча троянда. Третє фото він зробив узимку — тоді колодязь, оздоблений шапкою снігу, вражав величною красою. Для повного зібрання йому бракувало тільки осіннього знімка.

— Зробимо зупинку? — запропонував він, вказуючи на колодязь, увінчаний гіллям вічнозелених рослин, у яке селяни вплели стрічки та солом'яні прикраси. — Освітлення годиться.

Він встановив камеру і повернувся на «Колодій» по пластину. Рита ж затрималася біля колодязя: вона витягла цеберко води і перевірила її температуру. Легенда не збрехала. Вода й справді була крижаною.

Донт повернувся і вставив пластину в камеру.

Він уже певний час не робив спроб сфотографувати Риту, і вона знала чому. Фотосесії перетворювалися для них у щось надто інтимне. У пошуку правильної пози Донт повертав її голову в різні боки, а вона зблизька бачила його обличчя, поки він обирав правильний світловий кут. Коли нарешті визначав правильну поставу, їхні погляди зустрічались. Тоді Донт прибирав від неї руки й вертався до камери. І навіть тоді, коли він, ховаючись під чорною накидкою, відкривав об'єктив і западала тиша, Рита все одно відчувала їхній безперервний зв'язок, ніби те, що вона не вимовила словами, передавалося поглядом. Тож не дивно, що Донт перестав її фотографувати. Так було треба.

Сьогоднішня фотографія стала неочікуваним поворотом, і це її збило з пантелику. Можливо, він нарешті впорався зі своїми сердечними справами і тепер знову може поводитися з нею як із пересічною особою. Її відверто зачепило, що Донт так швидко дав раду своїм почуттям, тоді як її ставлення до нього анітрохи не змінилося.

— Де мені стати? — із сумнівом спитала Рита.

— За камерою, — відповів Донт, вказуючи на чорну накидку.

— Ви хочете, щоб я сама зробила фотографію?

— Ви ж сто разів бачили, як я вставляю пластину й відкриваю об'єктив. Намагайтеся не впустити світло під накидку. Порахуйте до п'ятнадцяти і закрийте об'єктив. Тільки починайте рахувати з того моменту, як я наберу води й занурюсь у неї.

— Тобто?

— За легендою, щоб бажання сповнилося, треба зануритися обличчям у воду.

Із-під чорної накидки, крізь лінзу об'єктива Рита спостерігала за тим, як Донт спочатку спробував температуру води пальцями — й одразу відсмикнув руку, розбризкуючи крижані краплі. Це нагадало їй той день на річці, коли він майже повністю роздягнувся і занурився по шию в зимну воду, щоб допомогти їй із експериментом, результати якого абсолютно не відповіли її сподіванням. Його бліде обличчя тремтіло від холоду, але він жодного разу не поскаржився і терпляче сидів по кадик у воді, поки вона рахувала до шістдесяти.

— Що ви хочете загадати? — гукнула Рита йому.

— Якщо скажу, бажання не сповниться.

— Так, цілком можливо.

— Тож я помовчу.

У неї самої було стільки бажань, що вона не знала, з якого почати. Побачити, як викрадачів Амелії покарають за цей злочин. Завжди мати змогу дбати про дівчинку й захищати її від негараздів. Знайти компроміс між почуттям до Донта та страхом вагітності. Зрозуміти, що ж сталося з серцебиттям дівчинки у ніч зимового сонцестояння.

— Я готовий, — промовив Донт, глибоко вдихнув й опустив обличчя у достобіса зимну воду.

На рахунок «один» Рита відкрила касету і зняла кришку з об'єктива.

На рахунок «два» вона піймала думку, що піднялася з глибин її свідомості.

На рахунок «три» думка виплила на поверхню. Рита одразу зрозуміла, що вона, беззаперечно, дуже важлива.

На рахунок «чотири» її розум запрацював так швидко, що свідомість не встигала за ним. Вона залишила камеру, не замислюючись про те, що крізь недбало впущену накидку всередину може потрапити світло, і помчала до колодязя, дістаючи на бігу годинник.

На рахунок «п'ять» Рита вже була біля Донта. Однією рукою стиснула його зап'ясток, щоб виміряти пульс, а другою — відкинула кришку годинника.

Про рахунок «шість» Рита навіть не згадала — тепер вона рахувала інше.

Донтів пульс бився під її пальцями. Довга стрілка годинника вправно крокувала циферблатом. Її думка зосередилася тільки на двох ритмах — чоловічого пульсу та годинникового цокання. Вони вистукували урівні, кожен у своєму ритмі, аж раптом — шок! У ту мить її розум не розгубився, а, навпаки, — сконцентрувався ще більше, і вона змогла відстежити реакцію Донтового серця так точно, ніби тримала його просто в руках. Всесвіт