Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Аліно, це я.

Я радше вгадую, ніж чую кволий Алінин голос:

— Хто?..

— Аліно...

Алінин погляд спалахує кволою іскринкою, крізь туман пробивається спогад про щось давнє. Вона силкується усміхнутись і ворушить губами:

— Paris, mon amour...

Я тримаю її долоню. Замість усмішки з її розірваної щоки юшить кров.

— Що ти забула тут?

— Тебе, — вона робить довгу перерву. — А ти?

— Je suis Ukrainienne.

Аліна пробує поворухнутися, гримаса болю ще більше спотворює її. А потім:

— Je t’aime… — щасливий усміх застигає на її вустах.

— Аліно...

Вона знову розплющує очі, оптичний приціл більше не розділяє нас. Нас більше нічого не розділяє. Зненацька мене опановує втома, вона зовсім не фізична, її джерела десь інде — там, куди не так легко дістатися.

Мені хочеться говорити з Аліною про Париж, сісти за столик кавʼярні, в якій каву подавали в кавниках, а до неї глечик вкритого шумовинням молока; опинитися там удвох, надолужити, чого не встигли, бо літак відлітав, підводячи риску під скупо відміряними днями в місті, де все було таке саме й докорінно відмінне.

— Вони навіть не поховають тебе... — однак Аліна мене більше не чує.

Аліна згасла на моїх руках.

Що її привело сюди? Не віриться, що життя такої цілеспрямованої жінки зайшло в глухий кут. Аліна виразно знала, чого хотіла, тоді як я плив безжурною рікою, оточений комфортом, недоступним для моїх однолітків, яким доводилося вистоювати черги, щоб отримати найнеобхідніше, якого в мене було стільки, що мене нудило від нього. Я сприймав його як належне, не здогадуючись, що таке злидні і звідки вони беруться. Не розумів, як людям хочеться вставати о пʼятій ранку. Не міг збагнути, як батьки з нормальними зарплатами могли бути такими жорстокими, щоб, ще не зійшло сонце, виривати дітей із солодкого сну. Коли я запитав про це батька, він повчально підніс палець:

— Зарплати ще далеко не все. До них треба вміти крутитися.

Я жив у паралельному світі, далекий від турбот, що поглинали більшість моїх однолітків, а також старших і тих, хто народжувався на світ. У цьому нічого не змінилося — паралельні дійсності, які не перетинаються, нікуди не зникли. Я перейшов з однієї до іншої, ніхто мене до цього не змушував. З погляду тих, кого я покинув, я зробив крок назад.

Я — відступник.

Будь-якої миті я можу вернутись.

Мені здається, що зможу.

— Я тут народився. Це моя рідна земля й інших виправдань мені не потрібно, — перед війною він працював айтішником, жвавий, дещо жевжикуватий юнак.

Я розпитую, що це таке. Він розповідає, дедалі більше захоплюючись, а тоді запитує:

— Що ти робитимеш після війни?

— Не знаю, а ти?

Олег дивується:

— Повернуся до свого ремесла.

По хвилі додає:

— Коли ми переможемо, не раніше.

Його впевненість бентежить мене: я ніколи не думав про це: перемога, поразка. Я вдовільняюся теперішнім часом, його поточною миттю. Я завітав у тир, де стріляють, однак, в обидва боки. Для тих, хто по той бік, я мішень — так само, як вони для мене. Можливо, це лише відгалуження, рукав річки, якою мене несе вперед, і десь там попереду він знову увіллється в головне русло.

— То як?

— Повернуся.

— Куди? — Олегові цікаво, йому кортить спілкуватися, розмовляння відволікає від напруги, від думок про війну.

— До порше.

Олег сміється, тоді як я сказав це без наміру жартувати. Він народився в цій стороні і знає місцевість, як власну пʼятірню; без нього ми, як сліпці без поводиря.

Після школи він подався в Київ, де й зачепився, закінчивши політехніку. В столиці завжди достатньо пропозицій, проте останнім часом хлопець накинув оком на Львів, мекку айтішників, куди лаштувався перебратись, та на заваді стала війна. З роботи хлопцеві довелось звільнитися.

— Довелось зробити вибір між конвертом й отчим краєм. Я заробляв тридцять тисяч. Офіційно, звісно, три з половиною. Моя родина живе тут споконвіку. Бабця боялась розповідати про Голодомор. Із шести братів і сестер вона єдина вижила і то лише завдяки тому, що її віддали в місто до тітки. А я в сімʼї одинак. Й ось вони прийшли знову — домордувати, що не домордували в тридцять третьому, а потім у сорок сьомому, а потім у сімдесят другому. Мій інтерес простий — не дати їм цього зробити. Я не войовничий. Я ніколи не тримав у руках зброї. Військова кафедра обійшла мене через фізичну непридатність.

— Я теж не тримав. Я маю на увазі — справжньої, як оця.

Олег змірює мене недовірливим поглядом:

— А де ти тоді так нацикався?

— В тирі. Коли брала нудьга, я йшов у тир і стріляв по мішенях, загрібаючи призи. Дійшло до того, що, помітивши мене, працівники вивішували таблицю «Переоблік» і замикали двері.

— І що вони переобліковували? — в Олега чудове почуття гумору.

— Збитки, які я міг заподіяти, якби вони проґавили мою появу. Ти мав добру роботу.

— Я не журюся. Роботу я завжди знайду. А ти?

— Я теж, — відтак додаю. — Я закінчив військову кафедру, чисто формально. За рік до початку війни мене викликали у військомат. Коли я прийшов туди, там уже зібралось чимало таких, як я. Нам запропонували написати заяву, обравши один із двох варіантів: ми залишаємося або відмовляємося. Я відмовився, у мене не було наміру робити військову карʼєру, хоча на той час мене підвищили до старшого лейтенанта запасу, про що я, якби не прийшов, і не довідався б. Надаю перевагу буденному життю з його скромними спокусами: бляшанці пива, вечорові удвох із розкутою дівчиною, яка розділить з тобою секс, і моєму порше. Війна готувалась давно, поступово і методично. Таким чином затійники зондували ґрунт, прикидаючи, скільки осіб в разі чогось вдасться змобілізувати. Працівниця військомату, жінка-офіцер, з жахом дивилася на заяви нас, чоловіків, девʼятдесят девʼять відсотків яких були відмовами. Її брав розпач за довірену їй справу, вона мало не плакала, проте нічого не могла вдіяти: отримавши наказ, виконувала його всупереч власній волі. Не глупа, щось відчувала, а може, розуміла, до чого йде. Якби не статут і форма, вона заволала б: «Що ви робите? Які з вас захисники?!». Тепер відомо, хто віддавав накази. Тоді я про таке не думав. Загарбники не врахували чинник людини, її емоційну привʼязку до своєї землі. Якби не волонтери, військо не мало б найнеобхіднішого — воно взагалі мало чим нагадувало регулярну армію, її розікрали і