Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Все так не буде. Це авантюра. Довго вона не протриває. Скоро все завершиться, ось побачиш.

Олеговими вустами мед би пити.

— Візьму кілька вихідних і гайну до Львова. Ти був коли-­небудь у Львові?

Я киваю.

— А я ні.

— Я бував там не так часто, проїздом. Одного разу провів кілька днів.

— І як?

Так само, як скрізь, проте я не хочу розчаровувати Олега. Люди подуріли на Львові. Кожний з нас має маленьку мрію, крихітний вогник, що гріє. В Олега це Львів, у мене — котедж і порше, які чекають на мене. Будь-якої миті я можу розвернутись і поїхати геть. Ніхто не затримуватиме мене і не осудить. Коли все закінчиться, я насамперед відісплюся.

— Ти хто? Я маю на увазі, чим ти займався перед війною? — запитує Олег.

— Бізнесом.

— А за освітою?

— Історик.

Розвіятись, забути, а тоді вернутись до миті, де зупинився, наче все, що відбулось у міжчассі, намарене.

Коли все завершиться, я вирушу в подорож Україною — довгу й повільну, без мети, просто так, від Полісся до Криму, від Ужгорода до Луганська. Я не братиму мап і не приладнуватиму навігаторів, дарма що знаю про неї небагато. Майже нічого, за винятком звичних банальностей.

Я прибув сюди, щоб зробити це відкриття. Все налагодиться, коли ми перестанемо тікати від себе, мов від чуми, на все готове, створене чужими руками; щастя — ілюзія, не більше, ніж стан — так само, як біль і смуток. Вони там, де ми; разом з нами. Нам належить зробити найважливіше відкриття. Ми можемо створити рай тут, на власній землі — без війни і терору. Це наше покликання, від якого ми безупинно тікаємо.

— Рано чи пізно ми прийдемо до процвітання.

Я не маю що заперечити. Війна — місце, де найбільше хочеться мріяти про мир. Де мир перестає бути абстракцією, а приходить у вигляді конкретних картин. Тільки-но віддашся цій мрії, як тебе вибиває з гри. Я мрію про жінок. Я усіх їх памʼятаю, з ким спав.

Я спостерігаю за розлитою червінню на прузі вечірнього неба. Бачу, як лінією на горизонті рухається автомобіль, не більший за крихітну чорну цятку на спині зозульки; я супроводжую його, боячись втратити з поля зору, і пальми. Заворожливе видиво триває якусь секунду, а мені здається, буцім спливло чимало годин. Червінь повільно зникає, ніби затягується рана. Я мрію про порше і котедж.

— Що це? — запитую.

— Адреса моєї матері. Якщо зі мною щось трапиться, дай їй знати.

Я киваю, обережно ховаючи аркушик. Якщо станеться щось зі мною, не буде куди сповіщати. Так спокійніше.

Я не хочу залишати Аліну тут, беру тіло на руки і несу. Смерть подібна на сон, який, однак, ніколи не припиниться; в ньому немає сновидінь.

Кров замащує мій одяг, кров жінки, яку я ніколи не любив, проте весь цей час вона кохала мене, й ось вона на моїх руках. Дивне відчуття, наче несу наречену. Я міг мати всіх жінок світу, будь-яку, тоді як у дійсності я всіх їх втрачав; відмовлявся від них. Життя рухалося вперед і наступного дня я думав про щось інше. Я сахався рутинності, неминучої в стосунках, досить стати на шлях, який веде до докорів, зʼясовувань, лукавства, залежності. Якщо зі мною щось станеться, я нікому не заподію страждань. Ніхто не відчує болю, жодна людина. Найменшого дискомфорту.

Наступного ранку за занедбаним парком на околиці містечка я рию могилу. Роблю це сам, ніхто не допомагає мені. Не маю бажання нікого вплутувати. Мушу владнати це самотужки, Аліна — моя особиста справа. Мій борг, про який я й віддалено не підозрював, що сплачуватиму тут і таким чином. Далеко від Парижа. Замість листа, ненаписаного і ненадісланого, і телефонного дзвінка, незробленого і неможливого.

— Ти ж навіть не повідомила мені адреси...

Я вклякаю й орудую саперською лопатою з коротким міцним руківʼям. Блискуче лезо, нагадуючи гострий дзьоб, врізається в ґрунт. Ніздрі вдихають запах сирої землі, аромат тліну, з якого народжується життя. Земля мовчки приймає мерців, не розрізняючи, звідки вони прийшли і з якими намірами; їй це байдуже.

— Ми ще зустрінемося!

Вона кинула це тоді, в аеропорту, навздогін по тому, як я обернувся, відчувши на собі її погляд. Це можна було однаковою мірою сприйняти і за погрозу, і за надію.

Я ховаю тіло без труни, загорнене в ошматок полотна. При Аліні не виявилося жодних документів, я навіть не знаю її прізвища. В кожному разі, я не пригадую його, — по-моєму, вона його ніколи не називала. Для мене вона залишиться назавжди Аліною, з якою я провів у Парижі незабутню ніч. Вона народилась в Архангельську, але вже в дитячому віці переселилася до Москви. Більше Аліна про себе не розповіла. Не встигла або не захотіла. Можливо, вона чекала, щоб я шукав її: хто кохає, знайде, здолавши найнеймовірніші перепони. Ще б пак! Ось ми й зустрілися.

— Я знайшов тебе.

Я збиваю з березових гілок хрест і вирізьблюю ножем імʼя, а потім встромлюю витвір у землю, вкручую, обхопивши обіруч, а наостанок скількимога вганяю углиб лопатою.

Хтось знайде могилу, коли закінчиться війна. Адже війна колись завершиться. Найзатяжніші бійні рано чи пізно зупинялися. Коли все мине, я повернуся сюди посадити кущ троянд на могилі жінки, про яку я майже нічого не знаю.

Ми зустрілися через чверть сторіччя за докорінно відмінних обставин. Ні вона, ні я про таке не думали. Тоді, в Парижі, воно нас не обходило. Чогось подібного ми не підозрювали. Ми були молодими.

Війна звідкись береться, завжди є та мить, якою вона починається; колись падає перший постріл. Ця війна визрівала і готувалась давно, й тим не менше, ніхто не сподівався її.

Війна мов нарив, урґентний наслідок порушеного функціонування. Глухий кут, з якого немає виходу. Ми не підготувались до неї. Вона заскочила нас, кожного за своїм заняттям, вирвавши зі звичних буднів, що тривають десь там, можливі тому, що ми тут.

Я видираюсь на пагорб і, сівши долі, спостерігаю, як замінованим полем ходять лелеки. Їх багато. Птахи ступають обережно, наче знають, що воно таїть небезпеку.

Й зараз, думаючи про Аліну, я не впевнений, що зміг би ненавидіти її. Чи когось іншого. Для ненависті запальної вдачі замало. Треба, щоб емоції усамостійнилися, вийшовши з-під контролю здорового глузду,