Читати книгу - "Учень убивці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ця отрута діяла не гірше за інші. Але треба було використовувати найсильніші засоби, які б давали результат у мінімальних дозах. «Перековані» помирали в муках, але так швидко, наскільки Чейд міг забезпечити. «Перековані» самі виривали смерть з моїх рук. Мені не доводилося дивитися, як вони корчилися із запіненим ротом, і натрапляти на їхні тіла при дорозі. Коли новини про трупи «перекованих» досягли Оленячого замку, Чейд почав розносити плітки про їхню можливу смерть через тухлу рибу з нерестових річок. Родичі підбирали їхні тіла й ховали як належить. Я переконував себе, що це стало для них полегшенням, а «перековані» помирали легкою смертю, бо це краще, аніж взимку померти з голоду. Я звик убивати. На моєму рахунку вже було майже з десяток смертей, коли я перетнувся поглядом з людиною, а потім убив її. Але це не було так важко, як здавалося. То був якийсь дрібний лорд, він мав землю за Турлейком. До Оленячого замку дійшли чутки, що він у гніві вдарив доньку слуги, після чого вона стала недоумкуватою. Цього було достатньо, щоб король Шрюд вжив заходів. Але лорд сплатив кровний борг слузі. Для нього це було найвищою справедливістю короля. Та за кілька місяців до замку прибула двоюрідна сестра тієї дівчинки. Вона попросила Шрюда особисто прийняти її.
Мене послали, щоб я підтвердив її розповідь. Я побачив, як дівчину тримали біля підніжжя стільця того лорда. Вона вже була вагітна. Тому, коли лорд запропонував мені вино у дорогому кришталевому келиху й благав розповісти останні придворні новини, було неважко піднести його келих до світла й похвалити кришталь і вино. Я поїхав через кілька днів, виконавши завдання і прихопивши зразки паперу, які пообіцяв Федврену. Лорд побажав мені щасливої дороги. Того ж дня йому стало погано. За місяць він помер від божевілля з кривавою піною на вустах. Двоюрідна сестра забрала до себе дівчину та її дитину. До сьогодні я не шкодую, що зробив це, обравши для нього повільну смерть.
Коли я не розбирався з «перекованими», то прислужував принцу Веріті. Пам’ятаю, як уперше піднімався сходами, намагаючись утримати тацю. Я очікував, що нагорі буде варта. Але там нікого не було. Я постукав у двері, але відповіді не почув, тому тихо ввійшов сам. Веріті сидів на стільці біля вікна. У кімнату задував літній океанський вітер. Тут могло б бути дуже затишно, оскільки в задушливу літню спеку в кімнату потрапляло багато світла і вона добре провітрювалася. Але мені вона здавалася схожою на підвал. Біля вікна стояло крісло і невеликий столик. По кутках підлога була брудною, де-не-де лежав старий очерет. Веріті сидів, опустивши голову. Таке враження, що він дрімав. Але я відчував, що кімната аж бриніла від його зусиль. Веріті був розпатланий, неголений. Одяг на ньому висів.
Я ногою зачинив двері й поставив тацю перед Веріті, ставши в тихому очікуванні. Через кілька хвилин він думками повернувся сюди, подивився на мене і спробував посміхнутися, як раніше, а потім поглянув на тацю.
— Що це?
— Ваш сніданок, сір. Всі вже давно поїли, окрім вас.
— Я їв, хлопче. Рано-вранці. Там був якийсь огидний рибний суп. Кухаря, який це готував, треба було повісити! Хто ж їсть рибу зранку?
Веріті говорив невпевненим голосом, наче немічний дідуган, який пригадує молоді роки.
— Це було вчора, сір.
Я відкрив тарілки. Там лежав теплий хліб з медом та родзинками, холодне м’ясо і полуниці, вершки у маленькому глечику. То були маленькі, дитячі порції. Я налив гарячого чаю в порожню чашку. Він був добряче приправлений імбиром та перцевою м’ятою, щоб перебити різкий смак товченої ельфійської кори.
Веріті подивився на їжу, а потім перевів погляд на мене.
— Чейд ніяк не заспокоїться, еге ж?
Веріті говорив так невимушено, наче в замку про Чейда мова йшла кожного дня.
— Вам треба поїсти, щоб продовжувати, — байдуже сказав я.
— Гадаю, ти маєш рацію, — змучено сказав він і повернувся до таці з таким виглядом, наче куштувати апетитні страви для нього було черговим обов’язком. Веріті їв без усілякого апетиту, а чай випив одним ковтком, як ліки. Його не вдалося обдурити імбиром чи м’ятою. З’ївши половину, Веріті зітхнув і декілька хвилин дивився у вікно. Затим, знову повернувшись сюди, він змусив себе доїсти. Веріті відсунув тацю і втомлено відкинувся у крісло. Я уважно спостерігав за ним, адже сам готував той чай. Якби я дав Сажці стільки кори, то вона б уже перестрибувала через стінки стійла.
— Мій принце? — запитав я. Веріті не поворухнувся, і я злегка торкнувся його плеча. — Веріті? З вами все гаразд?
— Веріті, — повторив він, як в тумані. — Так. Краще кажи так, аніж «сір», «мій принце» чи «мій лорде». Посилати тебе сюди — хитрий маневр мого батька. Але я ще можу його здивувати. Так, клич мене Веріті. Скажи, що я поїв. Як завжди, слухняний. Йди, хлопче. Мені треба працювати.
Здавалося, він напружив усі свої зусилля і знову кудись втупився. Я склав тарілки на тацю, намагаючись не шуміти, і пішов до виходу. Але тільки-но торкнувся дверей, Веріті заговорив знову:
— Хлопче?
— Сір?
— Еге-ге! — попередив він.
— Веріті.
— Леон у моїй кімнаті. Можеш його вигуляти? Він сохне тут. Не треба, щоб ми тут удвох зав’яли.
— Гаразд, сір… Веріті.
Так я став доглядати старого пса, який уже пережив розквіт сил. Щодня забирав його з кімнати Веріті й ми бігали на пагорби, між скелями і на берег полювати на вовків,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учень убивці», після закриття браузера.