Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

На тесті проявилися дві яскраво сині смужки. Вони розпливалися перед очима, перетворюючись на чотири. Змахнувши набіглі сльози, я подивилася на себе в дзеркало ванній. Звідти на мене дивилася щасливо усміхнена жінка.

- Мамо! Матусю! - стук маленьких кулачків в двері.

- Льошо, я зараз, - я викинула тест в відро і вийшла. Син відразу ж потягнувся до мене, і я взяла його на руки. - А хто це у нас прокинувся?

- Ти що плакала, матусю? - з дитячого личка злякано дивилися очі Артема.

- Звісно, ні. Матуся просто вмивалася. Тепер твоя черга. Ходімо.

- Відпусти мене, я ніжками піду. Я вже великий, - попросив трирічний малюк і я з посмішкою поставила його на підлогу.

У ванній він із зосередженим обличчям видавив горошинку пасти на зубну щітку і почав чистити зуби.

- Тато теж встав і пішов сніданок готувати, - повідомив, прополоскати рота і вмиваючись.

- Тоді ходімо допомагати? Наввипередки?

Заливаючись сміхом, Льоша щодуху кинувся з ванної, не чекаючи «старту», ​​я - слідом. Ми пронеслися коридором, перетнули простору залу і забігли в кухню. Там Артем, начепивши мій фартук, вже чаклував над яєчнею. Я підійшла і поцілувала його в щоку. Викинувши шкарлупу, чоловік спіймав мої губи і обхопив руками за талію. Притягнув до себе на кілька секунд.

- Ну, куди ми підемо сьогодні? - сів навпочіпки перед сином. - Кіно? Атракціони? Картинг?

- Потрібно обрати?

- Ні-і! - підхопив сина на руки і посадив за стіл. - Моя школа, - посміхнувся мені. - Все й одразу, так, Льоха?

- Та-ак!

- Дивись, Тьома, розбалуєш їх, - питальний вираз на обличчі чоловіка змінилося здивованим. Скуйовдивши русяві кучері сина, він обійшов стіл і наблизився до мене.

- Що? - я глузливо зігнула брову.

- Їх? - з блискучими очима уточнив він.

- Ага.

Артем обійняв мене і підняв над підлогою.

- Я так кохаю тебе. Вас двох. Трьох, - прошепотів, цілуючи.

Шановні читачі! Запрошую до своєї новинки! Це буде дуже емоційна, яскрава та життєва історія непростого кохання...

- Добре, Ніка, тоді поговоримо просто тут. Про нашого сина.
- Не розумію про що ти!
- Про хлопчика з моїми очима, якого ти народила через вісім місяців після того, як я поїхав. І про яке мені не сказала.
- Руслан не твій. Не знаю, що ти там собі вигадав, але…
- Я тест ДНК зроблю.
- Не буде ніякого тесту! На якій підставі взагалі…
- На тій, що Руслан – мій. У нас одне обличчя. Чому ти мені не сказала, Веснянко?
- А ти мені чомусь не сказав про свою дружину?
- Я наробив помилок, знаю. Але я все виправлю, Веснянко.
- Нічого не виправити, Артеме. В Руслана немає батька. У нього лише я. І так буде й надалі.
- Не буде. У нього тепер я буду. У нього і в тебе.

Кінець