Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Амеліє, – тихо сказала вона, навіть не намагаючись її торкнутися. – Ходімо. Давай, тобі потрібно вмитися. 

Воячка подивилася на неї розгублено, як наче тільки щойно зрозуміла, що весь цей час була у кімнаті не сама. Йовіла простягнула їй руку, і Амелія вхопилася за неї такою хваткою, як наче вона тонула, і Йовіла була її останнім порятунком. 

Йовіла потягнула її нагору, і Амелія ледве змогла втриматися на нетвердих ногах. Вона зовсім трохи думала, чи повести її до ванної кімнати всередині гуртожитку, чи вивести на вулицю, але згадала про охорону навколо, і посунула в бік коридору. Зайві очі їм точно не були потрібні. 

Амелія йшла за нею, наче сновида – навіть очі її ніби покрилися якоюсь тонкою білою плівкою – вона не була впевнена, чи бачить Амелія хоч щось перед собою. Інші наречені дивилися на них, але нічого не казали – і вже за це одне Йовіла була їм безмежно вдячна. 

Вона відкрила двері ванної кімнати перед Амелією і почекала, поки та перша зайде всередину, а потім прослизнула слідом. Дівчина опустилася на невеликий стільчик перед дзеркалом в усю стіну, але власне відображення її мало цікавило – Амелія знову втупилася у долоні і забула про присутність Йовіли. 

Та ж тим часом дістала з кишеньки носовичок і змочила його у холодній воді. 

 – Тримай, – вона простягнула його Амелії. – Протри лице, має зняти набряки. 

Йовіла озирнулася в пошуках другого стільця. Його ніде не було, тож вона, подумавши всього мить, опустилася поряд з Амелією прямо на підлогу. 

 – Я… Не можу навіть уявити, що ти зараз відчуваєш. І я співчуваю, справді. 

Амелія провела носовичком по обличчю – майже бездумно – але ця дія зрештою привела її до тями. 

 – Це все моя провина, – раптом сказала вона. – Це я в усьому винна. 

 – Ти сама маєш розуміти, що це зовсім не так, – похитала головою Йовіла. Вона розуміла, про що говорила Амелія – вона була людиною, яка повинна була наглядати за нареченими цілодобово і захищати їх за потреби – і вона, вочевидь, не впоралася. Але так само нічого вчасно не помітила і Йовіла – хоча за своїм фахом мала би бачити і чути більше. 

 – Як це – не так? Сел- Їй відрізали голову прямо у мене під носом. Вона померла біля мене, і я навіть не знала. Нічого не помітила. Хороша ж чаклунка… 

Йовіла наважилася покласти долоню Амелії на передпліччя. Та спершу сіпнулася, але потім знову завмерла і наче не була дуже проти. 

 – Єдина людина, яка винна у тому, що сталося – це вбивця. Не тільки ти не змогла нічого помітити – я теж, і Вітан, і Яр… Ніхто нічого не зрозумів. Усіх нас водять за носа, і в цьому немає твоєї провини. 

 – Та яка, – Амелія затнулася, і з її горла вирвалося чергове ридання. – Яка в Літа різниця! Вона мертва! Ти не розумієш? Мер-тва. Немає більше Селестії. Немає, – Амелія почала розгойдуватися на стільчику, обхопивши себе руками. Йовіла не знала, як цьому зарадити. 

Вона й сама не могла повністю вмостити цю думку у себе в голові. Вона бачила голову – сумнівів не було. Але зрозуміти і осягнути, що Селестії вже немає, було майже неможливо. 

 – Я розумію. Розумію, Амеліє. І мені теж… мені теж болить. 

Йовіла змахнула і свої сльози. Амелія подивилася на неї новим поглядом. Як наче тільки тоді усвідомила, що були ще люди, які дбали про Селестію, і яким було не все одно. 

 – Я не- Я не знаю, що робити далі, – прошепотіла Амелія так тихо, що Йовіла заледве її почула навіть у пустій кімнаті. – Я більше так не можу. Не хочу тут залишатися і секунди. 

Йовіла кивнула і потягла Амелію за руку – та без суперечок опустилася на підлогу поряд із нею. 

 – Ти не мусиш. Все, що ти маєш зробити – це пережити це. Роби те, що полегшить твій біль. Поїдь далеко. Ми з усім розберемося. 

 – Але… 

 – Без “але”. Ти маєш подбати про себе. Це те, – Йовіла затнулася, але все ж продовжила. – Я думаю, це те, чого хотіла би Селестія. Вона дуже про тебе дбала. 

Амелія мовчала. Вона не була згодна – ще не була, але Йовіла знала, що вона прислухається до голосу розуму. Вона хотіла помсти; але Амелія не могла би її втілити, і вона сама це розуміла. 

Амелія не вміла вбивати людей; і, певно, вона не хотіла починати. Та Вітан вмів, і чомусь Йовіла була переконана, що і Яр також. А сама Йовіла була спрагла помсти. 

 – Тобі не варто ні за що перейматися. Я тобі обіцяю, вбивця Селестії не залишиться непокараною. 

Замість відповіді Амелія знову заплакала і притулилася до Йовіли. Вони сиділи на підлозі і плакали – кожна про своє, але все ж разом. 

 – Я не полишу тебе, – сказала Йовіла згодом. – Навіть коли все це закінчиться, знай – ти не одна. Я про тебе не забуду. 

 – Дякую, – відізвалася Амелія між схлипами. Звісно, її горе не могло бути вичерпане – не за день, не за два і навіть не за місяць. Та колись настане день, і вона знову зможе дихати вільно; і згадувати Селестію з теплом – як живу, милу і добру дівчину – а не як закривавлену голову на блюді. 

У двері хтось постукав. Йовіла здивовано підняла голову, але перш ніж вона встигла щось зробити, ці ж двері прочинилися, і у них зніяковіло протиснула голову Акулина.