Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Йовіло… Вибач, тебе кличуть. Всі інші вже виходили, – вона делікатно дивилася кудись в бік, а потім взагалі вийшла, втім, залишивши у дверях помітну щілину. 

 – Йди, – просипіла Амелія, а потім прокашлялася. – Зі мною все буде гаразд. Обіцяю, – додала вона після довгого погляду Йовіли. – І… дякую. 

На це Йовіла нічого не відповіла, а тільки легко посміхнулася, і після цього вийшла з кімнати. Амелія залишилася сидіти. 

 – Що, вже всіх розпитали? – запитала вона в Акулини, на ходу втираючи сльози. 

 – Так… Ми намагалися дати вам більше часу і не чіпати, але пан артефактор вже двічі кликав. 

Йовіла кивнула. Вона м’яко стиснула руку Акулини, а після цього вислизнула на вулицю. Довго шукати Вітана їй не довелося – він стояв прямо за порогом гуртожитку і вже чекав на неї. 

 – Йовіло, – почав він, але замовк. Обидва вони виглядали не найкращим чином: Йовіла стояла, заплакана і з опухлим лицем, а Вітан весь був блідий і напружений, як пружина, що ось-ось розкрутиться. 

 – Вітане, – видихнула вона, наближаючись. Вони рука об руку відійшли на кілька кроків від гуртожитку – тільки за його кут, щоб їх не могли бачити наречені з вікна, і Вітан відразу ж обійняв її – так міцно, що у Йовіли хруснули кістки, але вона не зважала. 

 – Все добре, – прошепотіла вона у плече артефактора. – Все буде гаразд. 

Вітан нічого їй не відповів. Він тільки тримав її у своїх обіймах, і лише у цей момент Йовіла відчула, що її м’язи нарешті розслабляються, а тіло припиняє кричати про постійну небезпеку. Тільки тоді вона нарешті відчула себе у безпеці. 

 – Хвала богам, що ти ціла. Я… – Вітан відпустив її і провів рукою по блідому, як крейда, обличчю. – Те, що трапилося… це жахливо, справді жахливо, але ти не уявляєш, яке полегшення я відчув, коли прибіг до зали і побачив тебе. Живою. 

Він взяв її за руку та повів до альтанки. Навколо неї неспокійно ходив Яр, і зупинився він тільки тоді,  коли Йовіла з Вітаном підійшли до нього впритул. 

 – Йовіло! Ти в порядку? – запитав він, хапаючи її за плечі. Не очікуючи на її відповідь, він покрутив її в обидва боки, і тільки після цього відпустив і відступив на крок. Але стояти спокійно він не міг: все хрустів пальцями, крутив зап’ястями і переминався з п’ятки на носок. 

Йовіла слабко кивнула. Вона опала на лаву, як лялька у театрі, якій раптом перерізали усі ниточки. 

 – Я поняття не маю, хто це був, – відразу сказала вона. – І, скільки би я не думала, я не пригадую нічого дивного. Взагалі. 

Це злило Йовілу найбільше. Зазвичай для неї не складало жодної проблеми помічати те, що інші люди не бачили, або на що просто не звертали уваги. А тепер ж в неї забракло спостережливості – і саме тоді, коли вона могла би врятувати життя Селестії. 

 – Це нормально. Ми почули вдосталь від інших дівчат. Кожна з них підозрює іншу і намагалася нас переконати, що знає, хто вбив нещасну. До речі, троє з них переконані, що це ти, – Яр похмуро подивився на стіл перед собою. – Приємно нарешті почути чесне визнання, що ніхто нічого не бачив. 

Йовіла помовчала кілька секунд. Вона мала запитати, але не знала, як зробити це делікатніше. Зрештою вона сказала як є. 

 – А де ви були? Під час випробування, я маю на увазі? 

Яр і Вітан відвели від неї погляди. 

 – Нас обдурили. Розвели, як зелених новачків і ідіотів, – зрештою процідив Яр і з усієї сили вперіщив кулаком по дерев’яній балці – аж луна пішла. 

 – В сенсі – обдурили? Хто? 

 – Анонімне джерело, – злісно вичавив із себе Вітан. – Ми отримали записку від невідомого. Він повідомив деякі факти, що не залишали сумніву – ця людина точно знала про змову і дізналася наступний крок вбивці. І ми були переконані, що зможемо затримати її до того, як трапиться непоправне. Але потрібно було діяти разом. 

 – Ми навіть не подумали засумніватися, – Яр похитав головою і стиснув щелепу. На щоках в нього проступили дві яскраво-червоні плями. 

 – Так. І, як дурні, опинилися зовсім не там, де мали би бути. І тепер на наших руках – кров нещасної Селестії Грін. 

Йовіла зітхнула. Вся ця розмова по колу починала її втомлювати. 

 – Припиніть. Нічиєї крові на ваших руках немає. Ви робили все, що могли. І, очевидно, вбивця діє не сама – їй допомагає щонайменше одна людина, а можливо, навіть більше. Тож не варто картати себе за те, що трапилося. Просто… просто давайте постараємося, щоб це не повторилося, гаразд? 

Йовіла намагалася не дивитися на них. Сама вона відчувала провину, яку не могла ніяк заглушити, проте вона точно не збиралася в ній тонути, і не збиралася дозволити цього й іншим. 

 – Просто… Не треба, будь ласка. Нам потрібно тверезо думати, а посипання голови попелом у цьому справді не допомагає, – сказала вона, і її голос звучав більш благально, ніж вона очікувала. 

Вітан кивнув, а Яр дивився на неї дивним поглядом. Вона не могла зрозуміти, про що він думає. 

 – Ми не будемо тебе розпитувати. Хіба що ти маєш, що сказати? – запитав Яр, стомлено відкидаючись на один із стовпів альтанки. Йовіла тільки похитала головою. Навіть якби вона і хотіла щось розповісти, вона не знала нічого такого, чого не знали би інші.