Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я вас не розумію.

— Ви ж читаєте газети, містере Уормолд, і повинні знати, що в нього відібрали посвідчення льотчика ще місяць тому, коли він п’яний сів на дитячий майданчик.

— Я не читаю місцевих газет.

— Невже?.. Ну, він, звичайно, заперечував, що працює на вас. Вони запропонували йому величезні гроші, якщо він перейде до них. Їм теж потрібні знімки отих споруд, що їх ви знайшли в горах Орієнте, містере Уормолд.

— Там немає ніяких споруд.

— Так я вам і повірив, містере Уормолд!-Адже в одній з телеграм ви доповідали про креслення, надіслані в Лондон. То їм теж хочеться мати знімки.

— Хто такі «вони»? Ви не можете цього не знати!

— Cui bono?[111]

— А що вони намислюють проти мене?

— Спочатку вони обіцяли, що не чіпатимуть вас. Ви були для них корисний. Вони знали про вас з першого ж дня, містере Уормолд, але не надавали вам серйозного значення. Вони навіть думали, що ви все вигадуєте. Та потім ви змінили шифр і штат ваш збільшився. Англійську розвідку не так легко обдурити, еге ж? — З якоїсь незрозумілої лояльності до Готорна Уормолд промовчав. — Ех, містере Уормолд, містере Уормолд, навіщо ви вплутались у такі справи?

— Ви ж знаєте навіщо. Мені потрібні були гроші.

Він хапався за правду, мов потопаючий за соломину.

— То я б вам позичив. Я ж пропонував.

— Мені мало було того, що ви могли позичити.

— Для Міллі?

— Так.

— Бережіть її, містере Уормолд. Ви в такій пастці, що не можете любити кого і що завгодно. Вони вміють ударити в найвразливіше місце. Пам’ятаєте оті бактерії, що я розводив?

— Так.

— Якби в мені не вбили волі до життя, то ніколи б не змусили до такого.

— Ви справді гадаєте, що...

— Я тільки прошу вас бути обережним.

— Можна од вас подзвонити?

— Так.

Уормолд подзвонив додому. Чи то йому причулося, чи, може, в трубці і справді щось клацнуло — так, ніби ввімкнули мікрофон. До телефону підійшла Беатріса. Він спитав:

— Усе гаразд?

— Так.

— Не йдіть, почекайте мене. А як там Міллі?

— Давно спить.

— Я їду додому.

Доктор Гассельбахер сказав:

— Не можна вкладати стільки любові в голос. Хтозна, чи вони не підслуховують. — З трудом переставляючи ноги в тісних рейтузах, він провів Уормолда до дверей. — На добраніч, містере Уормолд. Ось ваш Лем.

— Мені він більше не потрібний.

— Може, Міллі спитає. Прошу вас, нікому не кажіть про цей... цей костюм. Я знаю, що це смішно, але я люблю те минуле. Одного разу до мене заговорив сам кайзер.

— Що він сказав?

— «Я вас пам’ятаю. Ви — капітан Мюллер».

Інтерлюдія в Лондоні

Коли до шефа приходили гості, він сам готував для них обід, бо жодний ресторан не міг задовольнити його вибагливих і романтичних смаків. Розповідали, що одного разу, запросивши на обід давнього приятеля, шеф раптом захворів і готував обід з допомогою телефону. Лежачи в ліжку і тримаючи перед собою годинник, він переривав розмову з гостем і командував у трубку:

— Алло, алло, Брюєре! Вийміть-но курча та полийте ще раз гарненько жиром.

Говорили також, що іншим разом, затримавшись на службі, він зіпсував увесь обід, керуючи кухарем по телефону: за звичкою шеф схопив червону трубку — для секретних розмов, — і кухар почув лише якесь белькотіння, ніби хтось швидко говорив по-японськи.

Обід, яким він пригощав постійного заступника міністра, був вишукано простий: печеня, ледь-ледь присмачена часником, уенслідейлський сир, що чекав своєї черги на буфеті. В усьому Олбені стояла така тиша, що здавалося, ніби дім замело снігом. Після своїх куховарських вправ шеф і сам злегка пропахнув соусом.

— Чудово. Просто чудово.

— Старовинний норфолкський рецепт: «Іпсвічська печеня бабусі Браун».

— А м’ясо яке! Так і тане в роті...

— Я навчив Брюєра купувати продукти, але справжнього кухаря з нього ніколи не вийде. За ним треба весь час пильнувати.

Кілька хвилин вони жували у побожній тиші, що її лише раз порушив стукіт жіночих підборів на вулиці.

— Прекрасне вино, — промовив нарешті заступник міністра.

— П’ятдесят п’ятого року, приємне на смак. Не дуже молоде?

— Ні, чому ж.

Коли взялися до сиру, шеф заговорив знову:

— Як дивиться Форін офіс[112] на останню ноту росіян?

— Нас трохи здивувала згадка про військові бази в районі Карібського моря. Навряд щоб мова йшла про Багамські острови. Вони коштують не більше від того, що янкі нам за них дали,— кілька старих есмінців. Однак ми вже давно підозрівали, що будівництво на Кубі — робота комуністів. А може, все-таки американців, як по-вашому?

— Невже вони б не попередили нас про це?

— Зовсім не обов’язково. Після отієї справи Фукса вони вважають, що ми теж багато дечого од них приховуємо. А що каже наш резидент у Гавані?

— Я запитаю його думку про ці обставини. Як сир?

— Чудовий.

— Наливайте портвейн.

— «Кокберн» тридцять п’ятого року, так?

— Двадцять сьомого...

— Ви вірите в те, що вони можуть розпочати війну? — спитав шеф.

— Ми з вами можемо про це лише гадати.

— Вони там стали досить активні, на Кубі, і, мабуть, не без допомоги поліції. Нашому резидентові в Гавані нелегко працювати. Його найкращого агента, як відомо, вбито,— нещасливий випадок, звичайно, — саме того дня, коли він мав сфотографувати з повітря оті споруди. Це для нас велика втрата. Та за ці знімки я віддав би куди більше, ніж життя однієї людини. Ми вже заплатили за них півтори тисячі доларів. На другого агента вчинено замах на вулиці, і той дуже наляканий. Третій тимчасово переховується. Є ще там жінка, її теж допитували, незважаючи на те, що вона коханка директора пошти й телеграфу. Поки що не чіпають тільки нашого резидента — мабуть, стежать за ним. Але він — стріляний горобець.

— А чи не був він надто необережний, що втратив майже всіх своїх агентів?

— Напочатку