Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Доктор Гассельбахер сидів лицем до нього, з гостроверхою каскою на голові, у нагруднику, високих чоботях та білих рукавицях — у повній уніформі улана часів першої світової війни. Очі його були заплющені: старий, мабуть, спав. При боці в нього висіла шабля, і він скидався на статиста з кіностудії. Уормолд постукав у шибку. Доктор Гассельбахер розплющив очі і втупив у нього невидющий погляд.

— Гассельбахере!

Доктор злегка сіпнувся, наче од страху. Відтак потяг був з голови каску, але ремінець не пускав.

— Це я, Уормолд.

Доктор обережно підійшов до вікна. Рейтузи на ньому були надто вузькі. Їх шили на стрункого юнака.

— Що ви там робите, містере Уормолд?

— А ви що там робите, Гассельбахере?

Доктор одчинив вікно і впустив Уормолда в кімнату. Уормолд зрозумів, що потрапив до спальні. Дверцята одіжної шафи були розчинені, і звідти, наче останні зуби в роті старезного дідугана, визирали два білих костюми. Гассельбахер почав скидати рукавиці.

— Ви були на маскараді, Гассельбахере?

Той зніяковіло промимрив:

— Вам цього не зрозуміти.

Він почав поступово звільнятись од свого дивного вбрання: стягнув рукавиці, скинув каску, потім нагрудник, в якому Уормолд, наче в кривому дзеркалі, бачив себе і всю кімнату.

— Чого ви повернулися сюди? Чому не подзвонили, щоб я відчинив?

— Я хочу знати, хто такий Рауль.

— Ви ж знаєте.

— І гадки не маю.

Доктор сів на стілець і стягнув чоботи.

— Ви захоплюєтесь Чарлзом Лемом, Гассельбахере?

— Його дала мені Міллі. Хіба ви не пам’ятаєте нашої з нею розмови?..

Він мав жалюгідний вигляд у тісних рейтузах, розпоротих з боків, щоб вмістити теперішнього Гассельбахера. Так, Уормолд пригадав той вечір у «Тропікані».

— Ця уніформа, — сказав Гассельбахер, — мабуть, потребує пояснень.

— Їх потребують і деякі інші речі.

— Я був офіцером уланського полку... сорок п’ять років тому.

— Я бачив ваше фото в тій кімнаті. Але там ви одягнені інакше... Більш практично, я б сказав.

— То було вже після початку війни. А онде над туалетним столиком — 1913 рік, червневі маневри. Сам кайзер оглядав нас. — На старому пожовклому знімку, з маркою фотографа внизу, були зображені довгі шереги кавалеристів з шаблями наголо і маленька постать сухорукого імператора, що об’їжджає військо на білому коні.— Який то був тихий, мирний час!..

— Мирний?

— Поки не спалахнула війна.

— Я думав, що ви були лікарем.

— Я обманював вас. Лікарем я став пізніше. Коли скінчилася війна. Після того, як я вбив людину. Вбивати дуже просто, для цього не треба ніякого вміння. І одразу бачиш, що ти заподіяв, бо смерть — річ певна; а от врятувати людину — для цього треба вчитися цілих шість років, і все одно ніколи не знаєш напевне, врятував ти її чи ні. Одні мікроби пожирають інших, і людина раптом одужує сама по собі. Нема такого хворого, про якого я міг би з певністю сказати, що то я його врятував, а от коли я вбив людину, то не мав ніяких сумнівів. Він був росіянин... дуже худий. Коли я вдарив, клинок скреготнув по кістках. У мене аж зуби звело. А кругом, скільки око сягало, було болото, яке називалося Танненберг. Я ненавиджу війну, містере Уормолд.

— Навіщо ж ви нап’яли оцю уніформу?

— Я не в ній був, коли вбивав того чоловіка... Це — мирна форма. Я люблю її. — Він злегка торкнувся нагрудника, що лежав поруч на ліжку. — Тоді ми всі були заляпані багном... А вам ніколи не хотілося, щоб повернулося мирне життя? Проте я зовсім забув: ви ще надто молодий, щоб пам’ятати справжнє мирне життя. Воно скінчилося назавжди. Хто тепер носить білі рейтузи!..

— А що це вас спонукало саме сьогодні влізти в цю уніформу?

— Смерть людини.

— Рауля?

— Так.

— Ви знали його?

— Так.

— Розкажіть мені про нього.

— Не хочеться нічого говорити.

— Вам стане легше.

— В його смерті винні ми обоє — ви і я, — сказав Гассельбахер. — Не знаю, хто і як вплутав вас, але коли б я відмовився їм служити, мене вислали б. А що я робив би поза Кубою? Колись я вам казав, що в мене пропали папери.

— Які папери?

— Не має значення. У кого з нас не було чогось у минулому, що не дає спокійно спати! Тепер я знаю, чому вони вдерлися в мою квартиру. Бо я ваш друг. Дуже прошу; ідіть звідси, містере Уормолд. Хто знає, чого вони зажадають од мене, коли дізнаються, що ви були тут.

— Хто «вони»?

— Ви це краще знаєте, містере Уормолд. Вони не люблять про себе розповідати.

У сусідній кімнаті щось зашаруділо.

— То мишка, містере Уормолд. Я кладу їй на ніч шматочок сиру.

— Отже, це Міллі дала вам Лема?

— Я дуже радий, що ви змінили шифр, — сказав доктор Гассельбахер. — Може, тепер вони дадуть мені спокій, Я більше не можу. Починаєш з ребусів, кросвордів, математичних головоломок — і раптом дізнаєшся, що тебе завербовано... В наші дні треба бути обережним навіть у розвагах.

— Але ж Рауль... ніколи не існував. Ви порадили мені брехати, і я брехав. Усі ці люди — лише вигадка, Гассельбахере.

— А Сіфуентес? Може, скажете, що і його не існує?

— З Сіфуентесом інша річ. А Рауля я вигадав...

— Виходить, ви надто добре його вигадали, містере Уормолд. На нього заведено ціле досьє.

— Він був такою самою вигадкою, як персонаж роману.

— Хіба їх завжди вигадують? Я не знаю, як це робиться, містере Уормолд. До вас я не знав жодного романіста.

— Серед кубинських льотчиків не було пілота-п’янички.

— Ну, деталі ви могли вигадати, це зрозуміло. Не знаю тільки, для чого.

— Якщо ви розшифровували мої депеші, ви не могли не бачити, що там не було жодного слова правди, бо добре знаєте Гавану. Пілот, звільнений за пияцтво, його приятель з власним літаком — усе це лише пусті вигадки.

— Я не знаю ваших намірів, містере Уормолд. Можливо, вам захотілося приховати справжнє лице свого агента на той випадок, якщо ми розгадаємо ваш шифр. А може, якби оті ваші друзі дізналися, що він багатий і має власний