Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

занадто старим для всієї цієї чудасії, і дивується, коли це він устиг пройти ввесь шлях від молодого, довірливого й слухняного хлопця до зневіреного й покинутого напризволяще чоловіка середнього віку. Утім, він достоту знає, коли саме це сталося, адже та мить досі його переслідує. Доріан повертається на палубу. Зараз човен пливе в якійсь іншій системі печер, каміння навколо поцятковане кристалами, схожими на кварц чи цитрин[55]. Сталактити хтось покрив візерунками — лозами, зірками й діамантами. Усе навколо освітлюють корабельні вогні та м’яке світло моря.

Поки човен дрейфує вздовж них, Доріан бачить інші печери і те, як миготять з’єднання між ними. Сходи й високі арки, що потроху кришаться. Поламані статуї й вигадливі скульптури. Підземні руїни, ніжно підсвічені медом. Віддалений водоспад (медоспад) піниться і бризкає на скелі. Це світ під світом, що під світом. Чи принаймні колись раніше був.

Елінор на шканцях[56] налаштовує цілий набір якогось приладдя, яке Доріан не впізнає, але для навігації на такій посудині безумовно необхідний творчий підхід. Один інструмент нагадує кілька піскових годинників, вишикуваних рядком. Ще один — це компас у формі земної кулі, який указує не лише звичні напрямки, а ще й вертикальний рух.

— Краще? — цікавиться вона, глипаючи на Доріанове мокре волосся, коли той наближається.

— Значно краще, дякую, — озивається він. — Можна вас запитати дещо?

— Можна, але я, цілком вірогідно, не матиму відповіді або моя відповідь буде невдалою чи неправдивою. Запитання і відповіді не завжди припасовані одне до одного, як шматочки пазла.

— Нагорі в мене цього не було, — каже Доріан, вказуючи на витатуюваний на грудях меч.

— Це не запитання.

— Чому тепер я його маю?

— А ви гадали, що маєте його? — перепитує Елінор. — Тут унизу такі штуки збивають з пантелику. Ви, напевно, повірили, що меч має там бути, тож він з’явився. Ви, мабуть, добре вмієте розповідати історії, зазвичай на таке витрачають чимало часу. Проте ви досить довго були в морі, це теж могло допомогти.

— Це була просто ідея, — зізнається Доріан, пригадуючи, як почувався, коли читав книжку Закарі про те, якими колись були вартові, й намагався вгадати, яким був би його меч, якби він був справжнім вартовим, а не дешевою копією.

— Це історія, яку ви розповіли собі, — пояснює Елінор. — Море почуло, як ви її розповідаєте, і тому меч тепер тут. Ось так воно працює. Зазвичай це щось особисте, історія, що приросла до вас, як шкіра, але зараз я можу впоратися із цілим кораблем. Чимало довелося попрактикуватися.

— Ви створили корабель силою волі?

— Я знайшла його уламки й розповіла собі історію про решту його деталей і врешті-решт вони стали однаковими — знайдені частини й вигадані. Він може сам собою кермувати, але я мушу йому казати, куди пливти й часом підштовхувати в правильному напрямку. Вітрила я можу змінити, але їм подобається бути такого кольору. А вам вони подобаються?

Доріан дивиться на вітрила глибокого червоного кольору — на мить вони спалахують яскравіше, а потім повертають собі винний відтінок.

— Вони мені неабияк подобаються, — запевняє він дівчину.

— Дякую. А татуювання на вашій спині існувало, коли ви були нагорі?

— Так.

— Боляче було?

— Дуже, — зізнається чоловік, пригадуючи сеанс за сеансом у татуювальному салоні, де пахло кавою і Nag Champa[57], а класичний рок лунав доволі гучно, щоб заглушити дзижчання голок. Копію аркуша з ілюстрацією він повісив на стіну багато років тому, ніколи не замислюючись про те, що може втратити книжку, а коли картинка стала єдиним, що залишилося йому від «Передбачень і переказів», Доріан вирішив, що вона потрібна йому ближче, ніж на стіні, у такому місці, звідки ніхто не зможе її забрати.

— Вона багато для вас важить, еге ж? — запитує Елінор.

— Так і є.

— Важливе іноді відгукується в нас болем. — Доріан усміхається у відповідь на це зауваження (попри його правдивість чи завдяки їй). — Нам знадобиться чимало часу, щоб дістатися туди, — попереджає Елінор, поправляючи круглий компас і зав’язуючи петлю на кермі корабля.

— Навряд чи я розумію, куди ми прямуємо, — зізнається Доріан.

— Ой, — вигукує Елінор, — я можу вам показати.

Вона ще раз перевіряє компас, а потім веде гостя вниз до капітанської кабіни. Посередині стоїть довгий стіл зі свічками з бджолиного воску. У кутках біля пузатої грубки з трубою, що веде нагору й виходить на палубу, тиснуться шкіряні крісла. Уся дальня стінка вкрита різнокольоровими вітражними вікнами. З балок у стелі звисають мотузки, стрічки й великий гамак, накритий ковдрами. На полиці сидить плюшевий кролик з пов’язкою на оці та мечем у лапках, поряд стоять різноманітні дрібнички. Череп з гіллястими рогами. Полив’яні горнятка з олівцями та ручками, баночки із чорнилом і пензлі. На стінах висить пір’я, здригаючись від кожного поруху повітря.

Елінор підходить до іншого кінця столу. Між свічками здіймається стос аркушів різної текстури, розміру та форми. Деякі з них прозорі. Папір здебільшого вкритий рядками та примітками.

— Важко укласти мапу місця, яке постійно змінюється, — пояснює вона. — Мапа повинна змінюватися разом з ним.

Жінка підіймає один кутик паперового стосу на столі й прикріпляє до нього гачок, що звисає на мотузці зі стелі. Те саме вона чинить з усіма іншими кутиками, а тоді повертає шків на стіні — шматочки мапи злітають у повітря, з’єднані одне з одним стрічками та шворками. Карта розгортається шарами, підіймаючись, як багатоярусне паперове тістечко. Найвищі рівні заповнені книжками, Доріан знаходить бальну залу, а потім Серце (там, поряд з уламками годинника, висить невеличкий коштовний червоний камінець у формі серця) і витягнуту порожнину під ним, що протинає багато шарів. Ще нижче — печери, дороги й тунелі. Придивившись уважніше, він бачить паперові силуети високих статуй, поодинокі будівлі й дерева. Золотий шовк звивається між нижніми шарами. До одного з них майже в самісінькому центрі пришпилений крихітний човник. Шовк стікає до самого низу, аж до поверхні столу, де збирається хвилями посеред паперових замків з вежами.

— Це море? — запитує Доріан, торкаючись золотавого шовку.

— «Море» казати простіше, ніж «складна система річок та озер», чи не так? — питає Елінор. — Усі вони пов’язані, але це різні водойми. Ми зараз в одній з горішніх. Вона простягається сюди. — Дівчина показує на нижчі