Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

—Хто тут? - мій голос звучав надто голосно, віддаючись луною в тиші.

Раптом пальці наштовхнулися на щось м'яке й тепле. Я відсмикнула руку з жахом, але потім почула знайомий голос.

—Тсс, це я...

Серце завмерло на секунду, але потім я впізнала його. Росс.

Звідкись з'явилося світло.

З тіні вийшов його силует. У променях тьмяної лампочки обличчя молодика було наполовину занурене в тінь і вкрите дрібними краплями поту. Очі блищали холодним світлом, немов відбивали те, що відбувалося навколо нас. Він був злегка скуйовджений, волосся розпатлане, а на рукаві його куртки виднілося щось темне. Спочатку я подумала, що це теж кров, але потім зрозуміла, що це просто бруд. Можливо, від старих стін чи підлоги. Він мав такий вигляд, ніби провів цілу ніч у боротьбі з чимось жахливим.

Харісон подолав між нами відстань і тихо нахилився до мене, обіймаючи за плечі. Я відчула, як він тремтить, хоча намагався цього не показувати.

—З тобою все гаразд? - запитала я, все ще не вірячи, що він справжній.

—Так, хоча мене теж замкнули в кімнаті. Це було лайно – механізми та огидні ляльки з порожніми очима, які стежили за кожним рухом. Ледве вибрався. - Він усміхнувся, але в цій усмішці було щось натягнуте.

Поки я блукала в темній кімнаті, Росс почав розповідати про свій квест. Його випробування виявилося не менш моторошним, але зовсім іншим. Він розповідав, що опинився в ліфті, який глухо скрипів і трясся, немов йому ось-ось доведеться впасти.

—Я спочатку думав, що це звичайний ліфт, - почав він. —Але потім підлога різко смикнулася, і замість звичного руху вгору я відчув, як ліфт «провалився». Секунди здавалися вічністю. Металевий скрегіт ставав дедалі гучнішим, а стіни ніби стискалися.

Я слухала його, уявляючи це похмуре місце - замкнене, пригнічувальне, без світла, лише з цим жахливим звуком, що лунає відлунням у вухах.

—Коли ліфт зупинився, - продовжив Росс, —переді мною відчинилися двері, але це був не вихід, а вузький коридор. Тьмяні лампи кліпали, створюючи тіні, що танцювали на стінах. Стіни були облуплені та вкриті іржею. Запах вогкості й металу. На підлозі валялися старі троси і якісь уламки, схожі на частини механізмів.

—І що ти зробив? - запитала я.

Росс злегка усміхнувся, ніби згадуючи щось смішне в цьому жаху.

—Я пішов уперед. Щойно рушив, у стінах пролунали дивні звуки - ніби механізми знову ожили. Я йшов, а коридор здавався нескінченним. Потім почув, як щось за мною шарудить, але коли обертався - нікого. Просто гра тіней, думав я. Але, знаєш, це зовсім не допомагало. Навпаки, я ловив себе на тому, що дивлюся через плече кожні пару секунд.

Я гірко посміхнулася. Росс зробив паузу, а потім продовжив із хрипотою в голосі:

—Раптом підлога під ногами заскрипіла, і я зрозумів, що наступив на щось на зразок важеля. У цей момент коридор почав рухатися - не я, а саме це приміщення. Стіни попливли, лампи потьмяніли, і переді мною з'явилися ще одні двері. Вони відчинилися з огидним скреготом, і я опинився в невеликій кімнаті. На стелі блимала одна лампочка, і на підлозі стояла лялька - величезна, зростом майже з мене, з обличчям, як у порцелянового манекена. Вона повернула голову в мій бік, її очі без зіниць пильно втупилися на мене.

Мене пересмикнуло від його слів. Уявити це - моторошне видовище.

—Лялька заговорила, пошепки вимовляючи щось на кшталт загадки. Я мав розгадати її, щоб відчинити наступні двері, - сказав Росс, відводячи погляд, ніби згадуючи кожну деталь. —Відповідь була пов'язана з числами на стіні, які мені довелося обчислювати, поки лялька повільно поверталася в мій бік.

—І як ти впорався? - я не могла не запитати.

—Ледве-ледве, - зізнався він. —Коли загадку було розв'язано, двері відчинилися, але одразу ж зачинився люк на підлозі, і мене різко підкинуло вгору - наче ліфт знову запрацював. І ось так я опинився в іншій частині будівлі, яка привела мене сюди.

Я подивилася на нього і побачила, як в очах миготить суміш втоми і полегшення. Але все ж він спробував усміхнутися, ніби намагаючись не показати, наскільки сильно його це зачепило.

—Моторошно, звісно, але було весело, - підсумував він із натягнутою усмішкою.

—Весело? - перепитала я з напівпосмішкою. —Може, для тебе це й весело, але я б померла від страху.

—Тоді добре, що ти була в іншому квесті, - підморгнув він.

Ми обидва розсміялися.

—Россе, ти не бачив Лестерна дорогою? - запитала, знову озираючись на всі боки, але він лише похитав головою.

—Ні, нікого. Тільки ти і я. І ці двері. - Харісон озирнувся. —Нам потрібно вибратися звідси, - промовив він, намагаючись зосередитися на завданні.

—Дивись, тут щось є, - він вказав на стіну, де раптом з'явився текст, написаний червоною фарбою: «Не довіряй відображенням». Під написом висіло старовинне дзеркало з потрісканою рамою.

—Я підійшла ближче, розглядаючи своє відзеркалення, але щось було не так. У дзеркалі відбивалася не кімната, а інша, більш похмура і понівечена. Підлога і стіни вкриті цвіллю, на стелі були підвішені ланцюги. Моє відображення виглядало спотвореним, ніби я була частиною цього жахливого світу. Раптово відзеркалення Росса за моєю спиною повернуло голову і подивилося прямо на мене, хоча він сам стояв спокійно і дивився в інший бік. Мої руки похолоділи.

—Ми повинні вирішити це. Спробуй знайти щось у цій кімнаті, що пов'язане з дзеркалом, - запропонував Росс стриманим голосом, але в ньому чулося напруження.

Я швидко обійшла кімнату, оглядаючи підлогу і стіни. Мій погляд упав на стару коробку в кутку. Коли я підняла її кришку, усередині виявився осколок дзеркала. Я підняла його і піднесла до великого свічада на стіні. Щойно осколок торкнувся скла, кімната навколо нас почала змінювати форму. Підлога заскрипіла, і все охопив крижаний вітер.

Дзеркало тріснуло навпіл, відкриваючи прохід в іншу частину будівлі.