Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Ніч починалася звичайно. Липень. Листя ворушилось від теплого вітру, і ліхтарі на подвір’ї школи ще світилися золотим. Марта сиділа на веранді, притримуючи руками округлий живіт. Її пальці погладжували тканину — не з хвилювання, а зі звичкою любові.

— Вона сьогодні спокійна, — сказала Марта.

— Як і її мати, — відповів Андрій, виходячи з чашкою теплого чаю.

Він сів поруч, поглянув на небо. Там збирались хмари — повільно, як старі спогади.

— Гроза буде, — додав він.

— Нехай. Може, це її шлях увійти в життя — через дощ, як у музиці.

Вони сиділи вдвох, говорили про дрібниці. А потім — різкий порух. Спершу легкий. Потім — сильніший.

— Почалося?

Марта кивнула. Але не в страху. У впевненості.

— Не бійся. Ми встигнемо.

Гроза налетіла несподівано. Блискавки розсікали небо, і кожен гуркіт був як барабан перед кульмінацією. Машина їхала повільно, дорога була слизькою. Але Марта трималась — дихала рівно, як навчили в школі. А Андрій — мовчав. Бо знав, що її тиша зараз голосніша за всі слова.

Коли вони приїхали до пологового будинку — вітер гнув дерева, вікна гуділи. Але всередині — світло.

Час потік інакше. Хвилини розтягувалися у вічність. Голоси лікарів звучали крізь туман. Але коли пролунав перший крик — він був не як плач.

Він був як нота.

Чиста. Пряма. Нескорена.

Марта заплющила очі, втомлена, з вологою на лобі. І відчула — щось у її руках. Щось тепле, мокре, дрібне.

Дитина.

Її дитина.

Їхня.

Андрій стояв поруч. Не плакав. Але його очі блищали — не від сліз, а від блискавок, які ще миготіли у вікні.

— Вона народилась із грозою, — прошепотав він.

— І тому не злякається світу.

Вони назвали її Лія — “та, що несе ніжність”.

І цієї ночі, поки злива стукала в дах, а грім нагадував про хаос, у маленькій палаті, де світло було тьмяним, а серця — розпаленими, вони зрозуміли:

це і є воскресіння.

Не музика. Не сцена. А дитина, яка прийшла, щоб дати їхнім звукам нову форму.

Новий ритм.

Нову симфонію — з перших слів, перших усмішок, перших сліз.

І в цю ніч — навіть гроза не могла заглушити те світло.

Бо світло вже було всередині.