Читати книгу - "Шантарам"

Останнім записом у щоденнику був її вірш. Він містився на наступній сторінці, тож я вирішив, що й вірш присвячений мені. Я знав, що насправді це не так, але коханню немає діла до того, що ми знаємо, а що ні, й що є істиною.

Щоб ніхто не міг знайти нас,

я укрию наші сліди своїм волоссям.

Сонце сіло на острові нашої постелі,

настала ніч,

проковтнувши луну.

Ми викинуті на берегу плетиві мерехтіння,

шепочуть свічки нам у спину.

Твої очі наді мною

бояться обіцянок, які я можу стримати,

і шкодують за висловленою правдою

менше, ніж за невисловленою брехнею.

Поринаю глибоко, поринаю глибоко —

воювати з минулим заради тебе.

Тепер ми обоє знаємо,

що печаль — це сім’я любові.

Тепер ми обоє знаємо, що я житиму

і помру за цю любов.

Не відходячи від столу, я узяв ручку і переписав ці рядки. Склавши аркуш з украденим віршем, я поклав його до гаманця, згорнув зошит і залишив його так, як він там і лежав.

Потім підійшов до книжкової шафи. У заголовках книг мені хотілося знайти ключ до душі цієї жінки, яка обрала їх. Невелика бібліотека була на диво еклектична. Тут стояли праці з історії стародавньої Греції, з філософії і космології, книги про поезію і драму. «Пармський монастир» Стендаля в італійському перекладі стояв поруч із «Мадам Боварі» французькою, твори Томаса Манна і Шиллера мовою оригіналу — поруч із книгами Джуни Барнс[84] і Вірджинії Вулф. Я узяв «Пісні Мальдорора» Ісідора Дюкасса[85]. Там було чимало загорнутих сторінок, поля рябіли примітками, зробленими почерком Карли. Німецький переклад «Мертвих душ» Гоголя також ряснів її коментарями. Половину одної полиці займало штук двадцять таких самих зошитів, як і той, що лежав на столі. Я перегорнув один з них. Тільки тепер я звернув увагу на те, що всі записи в зошитах зроблені англійською мовою. Карла народилася в Швейцарії і, як я знав, вправно говорила німецькою і французькою. Проте свої найпотаємніші думки і почуття вона висловлювала англійською. Я з радістю вхопився за цей факт, подумавши собі, що це дуже обнадійливий знак. Відкриваючи мені своє серце, вона користувалася моєю рідною мовою.

Я ходив туди-сюди, розглядаючи речі, якими вона оточила себе в своєму помешканні. На стіні висіла написана олією картина, де були зображені жінки біля річки, що несуть на головах глеки з водою; за ними тягнулася зграйка дітей з меншими глечиками. На одній з полиць стояла вирізана з червоного дерева статуетка богині Дурги[86]. Були в неї й інші дрібнички: велика пальмова гілка на стіні, мушлі й річкові камені у великому порожньому акваріумі, поламана прядка, обвішана мідними храмовими дзвіночками.

Вбрання її зберігалося не в шафі, а на вішалці. Ліворуч висіли ошатні в’язані костюми з довгими вузькими спідницями й вечірні сукні, з-поміж яких привертала увагу срібляста сукня до п’ят з оголеною спиною. Праворуч видно було шовкові штани вільного покрою, легкі шарфи, бавовняні блузи на довгий рукав.

Під вішалкою стояло взуття, зокрема, й мої черевики, вони були начищені й зашнуровані. Її черевички здавалися такими маленькими поряд з моїми шкарбанами, що я, не втримавшись, узяв їх до рук. Їх виготовили в Мілані з темно-зеленої шкіри; збоку була гарна пряжка. Черевички були дуже дорогі, але закаблук з одного боку стоптався, а шкіра подекуди вичовгалася. Декілька білих подряпин були замазані зеленим фломастером, що трохи відрізнявся за кольором.

Там я знайшов і поліетиленовий пакет зі своїм одягом. Він був випраний і акуратно складений. Я одніс його у ванну кімнату й переодягнувся. Потім підставив голову під кран з холодною водою. Надівши старі джинси і зручні черевики, я відразу ж підбадьорився.