Читати книгу - "Процес"

– Дитино, – звернувся до неї співчутливо і з підкресленим розумінням батько, – але що нам зробити?

Але сестра лише знизала плечима, демонструючи розгубленість, яка охопила її на зміну рішучості, що її сестра відчувала, коли плакала.

– Якби він хоча би розумів нас, – сказав батько напівпитально; сестра, не припиняючи плачу, різко махнула рукою на знак, що про це навіть думати марно.

– Якби він нас хоча би розумів, – повторив батько і, заплющивши очі, розділив переконаність сестри у тому, що це неможливо, – тоді з ним якось можна було би домовлятися. Але так…

– Нехай забирається геть! – вигукнула сестра, – це єдиний спосіб, тату. Ти просто повинен позбутися думки про те, що це – Ґреґор. Наше найбільше нещастя полягає якраз у тому, що ми так довго вірили у це. Але як це може бути Ґреґор? Якби це справді був він, то давно би зрозумів, що люди не можуть жити разом із такою твариною, і пішов би геть добровільно. Тоді у нас більше не було би брата, але ми могли би жити далі і берегти честь його пам’яті. А так нас переслідує ця тварюка, проганяє геть квартирантів, явно намагається зайняти усю квартиру і виселити нас ночувати на вулицю. Ти тільки подивися, батьку, – раптом скрикнула вона. – Він знову за своє!

І перелякана з незрозумілих Ґреґорові причин сестра навіть покинула матір, буквально відштовхнувшись від крісла, ніби була готова радше пожертвувати матір’ю, ніж залишатися поблизу Ґреґора; Ґрета поспішила сховатися за батьком, а той, збурений її поведінкою, також підвівся і підняв руки, ніби збираючись захищати сестру.

А при цьому Ґреґор і в думці не мав когось лякати, а тим більше сестру. Він просто почав повертатися, щоб повзти назад, у свою кімнату, а це справді відразу ж кидалося в очі, бо через свій хворобливий стан він змушений був під час особливо складних поворотів допомагати собі головою, піднімаючи її по кілька разів підряд і стукаючи нею об підлогу. Він зачаїв подих і озирнувся. Здається, його добрі наміри зрозуміли; і це був лише миттєвий переляк. А тепер усі мовчки дивилися на нього із сумом. Мати лежала у своєму кріслі, витягнувши і поклавши одну на одну ноги, від утоми у неї злипалися очі; батько з сестрою сиділи поряд, сестра обійняла батька рукою за шию.

«Мабуть, мені уже можна повернутися», – подумав Ґреґор і знову почав свою роботу. Він не міг стримати сопіння від великого напруження і змушений був час від часу зупинятися, щоб перепочити. Зрештою, ніхто його і не квапив, він рухався, як сам хотів. Щойно він завершив обертання, відразу ж почав рухатися вперед. Він здивувався, як далеко йому доведеться повзти до його кімнати і не міг збагнути, як йому вдалося нещодавно подолати той самий шлях майже непомітно, адже він так ослаб. Він зосередився лише на тому, щоб якомога швидше повзти і не помітив, що ніякі слова і вигуки домашніх більше йому не заважають. Вже аж на порозі дверей він повернув голову, не цілком, бо шия його задерев’яніла, але зміг побачити, що ззаду за ним нічого не змінилося, лише сестра підвелася зі свого місця. Його останній погляд упав на матір, яка заснула.

Щойно він опинився всередині своєї кімнати, як двері похапцем зачинили, закрили на засув і на ключ. Ґреґор так злякався від цього раптового шуму позаду себе, що у нього підкосилися лапки. Це сестра так поспішала замкнути двері. Вона завчасу підвелася і лише чекала навстоячки, потім швиденько стрибнула вперед, Ґреґор навіть не почув її кроків; а потім вона вигукнула, звертаючись до батьків і повертаючи ключ у замку:

– Нарешті!

«А що тепер?» – запитав сам себе Ґреґор і озирнувся довкола у цілковитій темряві. Незабаром він зробив відкриття, що більше не може поворухнутися. Він не здивувався, радше йому здалося неприроднім те, як він раніше міг пересуватися на цих і справді надто тонких ніжках. А загалом він почувався досить спокійно. Він відчував біль у всьому тілі, але біль усе слабшав і слабшав, здавалося, незабаром він минеться взагалі. Він уже майже не відчував зігнилого яблука у себе в спині і запалення довкола рани, вкритого м’якою пилюкою. Про свою сім’ю він згадував із любов’ю і зворушенням. Його переконаність у тому, що йому слід зникнути, була, мабуть, ще більш непохитною, ніж упевненість його сестри. У цьому стані спустошення і спокійних роздумів він перебував, аж поки годинник на вежі не пробив третю. Він ще побачив, як за вікном все почало світлішати. А потім його голова мимоволі опустилася на підлогу і з його вуст злетіло ледь чутне останнє зітхання.

Коли рано-вранці прийшла служниця, – вона завжди поспішала і голосно грюкала дверима, не звертаючи уваги на численні прохання так не робити, тож після її приходу в домі вже неможливо було спати, – то, як завжди, зазирнула до Ґреґора, але спершу не помітила нічого особливого. Вона подумала, що він спеціально лежить нерухомо і вдає ображеного; вона не сумнівалася, що він здатен на хитрощі. Оскільки у неї в руці якраз була довга мітла, вона спробувала полоскотати Ґреґора, залишаючись у дверях. Коли він не відреагував і на це, вона розізлилася і штовхнула сильніше, аж коли його тіло без жодного опору зсунулося з місця, вона споважніла. Збагнувши справжній стан речей, вона широко розплющила очі, присвиснула, але не затрималася довго на місці, натомість різко відчинила двері спальні і крикнула в темряву:

– Ви тільки подивіться, воно здохло; ось воно лежить, зовсім здохле!

Подружжя Замза сиділо у ліжку і намагалося оговтатися від переляку через несподівану появу служниці, сказане нею вони зрозуміли не відразу. Після того пан і пані Замза похапцем вилізли з ліжка, пан Замза накинув ковдру на плечі, пані Замза вийшла у самій нічній сорочці, так вони з’явилися у кімнаті Ґреґора. У цей час відчинилися і двері вітальні, де спала Ґрета, відтоді, як вони поселили у себе квартирантів; вона була повністю вбрана, так, ніби і не лягала спати, її бліде обличчя теж підтверджувало це припущення.

– Помер? – запитала пані Замза і подивилася на служницю, хоча могла це перевірити й сама або навіть побачити так, без жодної перевірки.

– Я ж про це і говорю, – сказала служниця і на доказ знову посунула труп Ґреґора мітлою уперед. Пані Замза зробила такий рух, ніби хотіла стримати мітлу, але так і не зробила цього.

– Ну що ж, – сказав пан Замза, – тепер ми