Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » День гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "День гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День гніву" автора Юрій Косач. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 151
Перейти на сторінку:
приспівуючи сам собі, потюпав янушпільським трактом.

33

— Нема доброго, що не вийшло б на лихе, така вже моя фортуна, — зітхнув Римша, преважко зітхнув, — о, проклятущі ганси, то ви мене аж осьде найшли. Вирвався я вам під Магдебургом, вискочив із петлі під Нюрнбергом, а таки аж під Сальницею попався в їхні цупкі лапища. О нечесані гирі, о гидосвіти, о гицелі, о муфмафи…

У сальницькому лісі, взявшись за сонцем на Янушпіль, де сподівався вістей про похід гетьманської армії, Римша в саме полуднє напоровся на рейтарську берду[445]. Притаїлись, видно, шельми в хащі й чатували на нього, почувши, як іде лісом. Римша утратив серце одразу. Таких рижовусих гансів, сторчовусих жолдаків знав на своєму віку: пики в шрамах, порябілі від пороху, п’ятірня в залізній рукавиці — довбня, а серце — камінь. Римша спробував інакше: віддав їм усю мамону, яка була зверху, віддав би й те, що було зашите в поясі, але ганси грошаччя забрали, поділились ним, мов вороння, а Римшу все одно зв’язали і взяли божого раба поміж два коні.

— Волі моїй кінець і душечці моїй капут, — упав серцем майстер Римша, а знайомий морозець пішов йому вздовж хребта, і зуби починали цокотіти, — це наємці з Яреминого корпусу, достеменно з тієї клятої драгунії Богуша-Гулевича, бодай же його качка перевернула. Оце мені тут і ковінька. Чи не лучче було мені ще одну нічку ночувати в Лобуні, — причитував, — чи не лучче було мені з Кисілевою челяддю коням хвости крутити, ніж цим гурензонам[446] попастись у лабети… але хто ж міг теє знати? Уроки[447], тільки відьомські уроки…

Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші спирало дух, віття дряпало його по гирі, шапку зірвало йому з голови, а бідна конячка ледве поспівала за німецькими довгоногими шкапами. Бір рідів. Узлісна пташва зривалась, вимахнувши широкими крильми. Потягло димом, із горішника виїхали кінні чати, одізвались рейтарам, стало гомінкіше й людніше, непереливки: Яремині німці, а це їхній табір. В’їхали на майданець. Над обрістовим[448] шатром посередині жовтів прапорець, повиснувши на стеблі, списами, мов молодим лісом, обіткнено рубежі, димились кострища, шалалась оружна мужва, як прикинув Римша, могло лежати в цьому ліску з чотири компанії. Чвалаї, граючи навкарячках у кості в холодку, відставивши свої вилки з мушкетами, поглянули на Римшу, зареготались, а майстер смутно сидів мокрим півнем, захекався, а від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку. Ганси юрбились на сонячному варі біля яток, маркітантки, паскуднющі дівки, накрикували до браги, лаялись міняйли, поміж возами вештались худі пси, висунувши язики, хто продавав талісмани, хто теріяк — лікарство на всяку недугу, хто підстригав у цирулика розкошману бороду, хто гострив рапіри, але, озирнувся Римша, ні одного люб’язного обличчя, пропадеш, сконаєш між німотою, ще й чоботищем тебе штовхне, щоб ішов ти, небоже, що скоріше чортам на вила.

Римшу зсадили з конячки й повели до обрістового шатра. Там, у великій спекоті, балювали ритмайстри біля сулій. Порозщібували дротяні сорочки: в лобах либонь добре їм курилось, пили тютюн. Дим і швабський шварґіт, і жолдатські прокльони вирили сизим іскроколом. Довгий профос з відтятим вухом, обвішаний талісманами, а самий як пущик, заглянув Римші в очі. «Франкгайме, обрісте Франкгайме, — штовхнув Римшу під ребро, аж майстра замлоїло, — оце ще один горобець, ще одна шпіонська каналія…» Бородатий Вільгельмус Франкгайм, граючи в карти, навіть не озирнувся. «Повісити, — заскрипів крогульцем, — мало вам дерев у лісі, Kotz Leichnahm?» Римша кинувся було до нього, але йому відняло, як на те, мову, белькотів, вийойкував, вистогнував, та рейтар (той, що обдер його з дукатів) схопив ззаду за гайдавери, за тряске гузно й поволік з намету.

— Вішатимеш, Йогане? — крикнула русява маркітантка, шалаючись біля шатра. — Не забудь же мені дати мотузку, з вішеляка мотузка — саме щастя… самий талан…

Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага. Котрийсь з охочих уже сукав тугу шворку й питав за баранячим лоєм, обозна шушваль, хлопчаки-бубонщики, погоничі, просилися на катюг.

— О бісові муфмафи, — взяло Римшу за серце, — триста пар куп вам болячок в печінку, в саме серце ваше, о лотри, о шельми, о стосот разів прокляте байстрюччя, о свинячі хвости, щоб вам не діждати найближчої неділі по моєму вішанні, щоб вам викрутило вирла, так вам хочеться дивитись на мою муку. Грець вам, гицелі, грець вам, людолови, покарав же мене Господь тим одним горем, що вас бачу, гузнобийники, бецмани…

Римша збагнув, що нічим їх, товстошкурих, не пройме, що повісять його без милосердя, як кошеня, й ніхто, а то таки ніхто, навіть і не подумає заступитись. Взяла його лють. То ж і знатимете, гицелі, як умирають не сучою смертю. Випростався й шарпнувся з рейтарських лапищ, сам, без оправців, хотів іти по свою поталу. І почав було вже відмовляти «Отче наш», бо таки з Богом прагнув покинути цю юдоль, як тут погляд його впав на ввійстя[449] до одного барвистого шатра, де, як догадався, пробував бабський фельдфебель, а там стояла чорнява дівка, розморена в спекоті, в шарлатній юпці, гриміла дукачами. Прикрила долонею очі від сонця, бо било, аж сліпило.

— Файстле, — вереснув Римша, — то ти, солодка відьмо, то ти аж з Авгсбурга сюди прибилась, бісівко? Де ж ти своїх папенгаймців покинула, циганко? Не повісили тебе шведи, не облупили тебе валлони[450] з відьомської шкури?.. — сердечно їй зрадів.

Чорнява пізнавала його. Знала, знала колись і його, шальвіру, таж товклися в одному обозі, таж міняли ті самі фальшиві цехіни, Матер Деї, подумав би хто, де вдруге зустрінуться?..

— Римшо! — рвонулась до нього, а мала добре серце, заломила руки. — Та ж за що тебе оце так?..

— За невинність, дівонько, за снігову мою невинність… Твій Франкгайм найнявся Вишневецькому, то й душу, і серце продав йому, за одного винного віддасть десять невинних, так хоче вислужитись…

— Та Франкгайм служить не Вишневецькому, а Хмельницькому, дурню!..

Рейтар двигнув Римшу кулачищем:

— Поспішай ти, Kotz Lung, закортіло тобі наприкінець до зальотів?..

— З петлею лучче поженихайся…

Але Римша врився в землю. Рейтар засвітив йому п’ятірнею свічки в очах, але й у лобі йому розвиднілось:

— От і дурень же я, Файстленько, чарівниченько, та ж і йолоп я, а я мовчав, бо гадав, що

1 ... 94 95 96 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День гніву"