Читати книгу - "Чорна дошка"

мав би зізнатись у співпраці з іноземними розвідками. Чоловік, зціпивши зуби, не вимовив ані слова. Дивився приречено в стелю й згадував, як п’ятнадцятилітнім почав воювати на боці червоної, тоді ще малочисельної та погано озброєної армії. А потім дослужився до замкомвзводу стрілецького полку. Як був не раз поранений у боях, але вижив, щоб далі розбудовувати свою державу. Як плекав надію на краще майбутнє для тієї держави, як радів, коли почали друкуватись книжки українською мовою і відкривались школи, де дітей навчали читати ці книжки… Згадав теперішні книжки й газети і те, що у них писалось, — скривився, наче проковтнув слимака.

Офіцер допитував сільського голову прискіпливо, використовуючи перевірені засоби. Після сотні марних спроб розколоти «ворога» за допомогою кулаків і словесних погроз, втратив витримку й верещав, бризкаючи слиною й вибалушуючи очі:

— Ось цим, цим виб’ю з твоєї голови дур! Кальоним залізом виб’ю, суко!

Чекіст так розхарапудився, погрожуючи мовчуну маузером, приставленим до скроні, що не зміг впоратись із нервами й автоматично натис на спусковий гачок. Дивлячись зверхньо на труп, який мішком сповз зі стільця, працівник Державного політичного управління сплюнув собі під ноги. Слина потрапила на босу ступню Івана Паламарчука — героя громадянської війни. Палач, зазирнувши в дуло свого пістолета, запитав здивовано:

— І чого воно вистрелило? Шалят нєрвішкі… треба на природу та з дєвками… Конвой! — гукнув що є сили.

Конвоїри без зайвих питань відточеними рухами підхопили чергового мертвяка, яких бачили за свою службу вдосталь. А майор, увінчаний нагрудним знаком «Почесний працівник ВНК-ПУ», написав на одному з аркушів справи Івана Петровича Паламарчука: «Убіт прі попиткє бєгства», вкинув той аркуш до теки, зав’язав її на два вузли й поклав до шафи зі скляними дверцятами, яка вже була повна-повнісінька подібних тек.

***

Мільман зі своїми горлогризами ще не раз проходив комісією по дворах веселівців, а по останньому прочісуванні вивіз на санях до залізничної станції ще чотири центнери збіжжя. У супровідній записці до області зазначав: «Двадцятого січня тисяча дев’ятсот тридцять третього року з огляду на настрої місцевого населення, як-от: вороже ставлення до радянської влади, злісне невиконання планів хлібозаготівель та хлібоздач та націоналістичний ухил, село Веселівка Калинівського району підлягло тотальній експропріації. У дворах куркулів, підкуркульників та індивідуальників вилучено лишки зерна та інших продуктів харчування, захованих від органів революційної законності. До вищеназваних елементів активно долучаються й колгоспники (протоколи арештів громадян, викритих у крадіжках державного майна додано). Попри наміри ворожих елементів підняти в населеному пункті так званий голодний бунт, співробітники політуправління встановили жорстку законність у вищевказаному селі. Опираючись на беззаперечні висновки, громадяни, що проживають у селі Веселівка Калинівського району, перезимують у нормальних умовах, а навесні з новими силами стануть до посівних робіт. З усією революційною відповідальністю запевняю, що у селян залишаються запаси харчів, які й дадуть змогу більшості колгоспників та одноосібників безтурботно дожити до нових врожаїв. Наостанок доводжу до вашого відома: робота спецзагону ДПУ спонукала селян масово записуватись до колективного господарства „Заповіти Ілліча“, усвідомлюючи керівну роль партії та розуміючи цілі, поставлені перед радянським народом на нову п’ятирічку».

У лютому без вісти зник головний сільський комнезамівець Кузьма Лукич Заболотний. Ніби й не було такого чоловіка. Дехто із селян припускав, що після оголошення Паламарчука ворогом народу Кузьма Лукич злякався, що й на нього це клеймо перейде, бо ж, як-не-як, разом працювали, й дременув кудись подалі од рідних місцин. А такі стріляні вовки, як Мільман та Калюжний, запідозрили інше.

— Це у вас тут що? — питав червоноокий від недосипання Мільман у Калюжного. — Знов хлібний бунт? Люди у вас тут зникають. І які люди? Це ж диверсія чистої води. Заболотний не міг просто так кудись піти й не повернутись.

— Бунт не у нас, а й у вас тепер, — не давався до рук Калюжний. — Ви ж тепер тут головні. А я, так: збоку приліплений.

— Ну, як приліплений, то ти й шукай свого Заболотного. Комітет бідноти обезголовлений.

— Комітет бідноти по хатах лежить, — вирвалось у Калюжного, і він, подивившись на Мільмана, зареготав. — Не пухне, п’є.

Мільману нічого не лишалось, як підхопити цей сміх.

Невдовзі спеціальним наказом Степан Калюжний був призначений головою веселівської сільради. А разом із цим наказом він отримав перше завдання як керівник села — зробити все можливе й неможливе, «аби мертвяки були закопані в землю, а не валялись по селу й по прилеглих до села дорогах». Про плани хлібоздач уже не йшлося, головне завдання поточного часу — приховати не лише розмах смертності від голоду, а й саме формулювання «від голоду». З центру йшли телефонограми, які Мільман, сидячи на столі в червоній кімнаті, приймав. Він слухав рурку, хапаючи кожне слово. Повторював сказане вголос:

— Цілком таємно. Прийнято. Слухаю.

А тоді строчив: «Виписати заднім числом довідки тим селянам, котрі померли. У довідці вказати, що даний громадянин виїхав за межі України. Ховати за межами села в загальній могилі. Хрестів та пам’ятних знаків не встановлювати, прізвищ не вказувати. Зібрати мобільні групи для захоронення трупів. Видавати робітникам, які працюють у складі мобільних груп, додатковий харчовий пайок».

— Телефонограму прийнято, — дивився на годинника, вказував час та своє прізвище й клав слухавку на місце.

Подавав списаний аркуш Калюжному для ознайомлення.

— Ну, ти збирай людей, а в мене політичні справи, — і йшов до виходу, де на нього вже чекав щербатий його побратим, якого звали романтично — товаріщ Вєсна.

Калюжний обіцяв тим селянам, які ще могли клигати й ходили селом у надії роздобути бодай якусь їжу, добрі пайки за роботу в спеціальному загоні трупарів. Першими, кого він завербував, були молоді активісти. Ці юнаки, які ще кілька місяців тому так рвались до бою, так чітко бачили собі світле майбутнє, тепер походили на примар — голод не пошкодував і їх. Щоправда, на відміну од інших веселівців, ці ще могли пересуватись на своїх двох і для цього їм не обов’язково було триматись за паркани.

— Ось, — гучно промовив Калюжний, подаючи чотирьом дружкам щойно написаний ним наказ.

Степан Степанович помахав аркушем, аби висохли чорнила, тоді дмухнув на нього і аж по цьому передав Сірожуні як помічнику міліціонера. Сам сільський міліціонер Охрім Буженко перебрався до Калинівки. Уже, як у нього вийшло евакуюватись, ніхто достеменно не знав. Хоча люди здогадувались, що то справа рук його дружини Тетяни. Кажуть, молодиця їздила до начрайвідділу міліції товариша Якубова. А той, мовляв, дуже полюбляє гарненьких жіночок. Оскільки Тетяна була дуже гарненькою жіночкою, то Якубов із задоволення її прийняв у