Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— А Шимі — ваш телепорт, — вів далі Едді. — Ви, хлопці, допомагаєте йому… кажучи словами Тедстера, полегшуєте… і прикриваєте, якимось чином змінюючи показання приладів…

— Вони навіть не здогадуються, як легко насправді бавитися з їхньою телеметрією, — мало не сміючись, сказав Дінкі. — Уявляю, в якому б шоці вони були! Найважче — не вивести з ладу всю їхню машинерію.

Такі деталі Едді не цікавили. Метод працював — решта не мала значення. Шимі теж працював… але чи довго він протримається?

— …але він єдиний, хто це робить, — підсумував Едді. — Тобто Шимі.

— Угу.

— Єдиний, хто вміє це робити.

— Угу.

Едді подумав про два їхні завдання: звільнити Руйначів (чи повбивати їх, якщо іншого виходу не буде) і врятувати письменника від загибелі під колесами мінівена на прогулянці. Роланд вважав, що вони впораються з обома цими роботами, але принаймні двічі їм знадобляться телепортаційні здібності Шимі. До того ж після сьогоднішньої розмови їхні гості мають повернутися всередину периметра потрійної огорожі, а це означало, що Шимі муситиме їх телепортувати. Загалом три рази він має виконати свою роль.

— Він каже, що йому не боляче, — озвався Дінкі. — Якщо ти через це переймаєшся.

У печері пролунав веселий сміх. Шимі прийшов до тями й підживлювався в товаристві своїх найкращих друзів.

— Ні, не через це, — похитав головою Едді. — Те, що відбувається з Шимі під час телепортації… що Тед думає з цього приводу?

— Що в нього мозкові кровотечі, — без вагання відповів Дінкі. — Крихітні крововиливи на поверхні мозку. — Для наочності він постукав себе пальцем по черепу в різних місцях. — Диньс, диньс, диньс.

— І з кожним разом стає дедалі гірше? Адже так?

— Послухай, якщо ти думаєш, що це я змушую його перекидати нас із місця на місце, то ти помиляєшся.

Як вуличний регулювальник, Едді здійняв руку.

— Ні-ні. Я просто намагаюся з’ясувати, що відбувається.

І які в нас шанси.

— Я терпіти не можу його використовувати! — вибухнув Дінкі. Він намагався говорити тихо, щоб не почули в печері, та Едді навіть на думку не могло спасти, що він перебільшує. Дінкі був страшенно засмучений. — Він не заперечує… він охоче на це погоджується… але від цього мені ще паскудніше на душі. Він так дивиться на Теда… — Дінкі знизав плечима. — Як собака — на найкращого в світі хазяїна. Думаю, ти вже помітив, що на вашого діна він дивиться так само.

— Він робить це заради мого діна. Тож усе гаразд. Ти можеш цьому не вірити, Дінкі, але…

— Але ти віриш.

— Абсолютно. А зараз дуже важливе питання: Тед знає хоча б приблизно, скільки ще протримається Шимі? Враховуючи те, що тепер він має тут сяку-таку підтримку?

Кого ти намагаєшся підбадьорити, брателло? — зненацька заговорив у нього в голові Генрі. Як завжди, цинічний. — Його чи себе?

Дінкі подивився на Едді так, наче той несповна розуму чи щонайменше дивакуватий.

— Тед був бухгалтером. Іноді вчителював. Коли нічого кращого не підверталося, виконував поденну роботу. Але він не лікар.

Та Едді не вгавав.

— То що він усе-таки думає?

Дінкі мовчав. Віяв вітер. Долинала музика. Десь далеко бурмотів у мороці грім.

Нарешті Дінкі сказав:

— Ще три-чотири рази… але наслідки все тяжчі. Може, лише два рази. Але гарантій нема, розумієш? Він може впасти мертвим від інсульту наступного разу, коли відкриватиме нам цю діру, в яку ми проходимо.

Едді намагався придумати, що б ще спитати, але не зміг. Відповідь, яку він отримав, була доволі вичерпною, тож коли Сюзанна покликала їх у печеру, він зрадів.

Чотири

До Шимі Руїса повернувся апетит (що їм усім видалося добрим знаком), і він з ентузіазмом наминав їжу. Криваві цятки у нього в очах трохи зблякли, але їх досі було добре видно. Едді подумав, що можуть сказати охоронці в Блакитному Раю, коли їх побачать, і чи міг би Шимі носити сонцезахисні окуляри, не збуджуючи нічиїх підозр.

Роланд змусив Рода звестися на ноги і тепер розмовляв з ним у глибині печери. Ну… щось на зразок того. Насправді говорив стрілець, а Род слухав, час від часу крадькома кидаючи на Роланда захоплені погляди. Для Едді стрільцеві слова були тарабарщиною, але два слова він розібрати зумів: Чевін і Чейвен. Роланд розпитував цього Рода про того, що трапився їм дорогою до Ловелла.

— Ім’я в нього є? — спитав Едді в Дінкі та Теда, беручи другу порцію страви.

— Я зву його Чакі, — відповів Дінкі. — Бо дуже вже нагадує ляльку з одного жахастика, який я колись бачив.

Едді розплився в усмішці.

— «Дитячі ігри», ага. Я теж бачив. У твої часи, Джейку, його ще не зняли. А в твої, Сюзіелло, і поготів.

Волосся у Рода було інакшим, але повні, вкриті ластовинням щоки і сині очі один в один були як у Чакі.

— Як думаєте, він уміє зберігати таємниці? — спитав Едді.

— Якщо його не розпитують, то вміє, — сказав Тед. Відповідь, з погляду Едді, була не надто втішна.

Десь за п’ять хвилин балачки Роланд, вочевидь задоволений, приєднався до решти компанії. Він присів навпочіпки (тепер, коли суглоби вже розім’ялися, зробити це було неважко) і подивився на Теда.

— Цього хлопця звати Гейліс із Чейвена. Хтось може помітити його відсутність?

— Навряд, — відповів йому Тед. — Роди приходять до брами біля гуртожитків маленькими групками, шукаючи роботи. В основному вантажниками. Заробляють вони їжу і щось попити, така їхня платня. Якщо вони не приходять, ніхто цього не помічає.

— Добре. А скільки триває тутешня доба? Двадцять чотири години відтепер до цього самого часу завтрашнього ранку?

Здавалося, це питання зацікавило Теда, і він трохи поміркував над ним, перш ніж відповісти.

— Радше двадцять п’ять, — сказав він нарешті. — А може, й трохи довше. Бо час уповільнюється, принаймні тут. Промені слабшають, і різниця між плином часу в різних світах що далі, то все більша. Напевно, це одна з найбільших точок напруги.

Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він, подякувавши, похитав головою. За їхніми спинами, втупившись у свої ноги, босі й укриті виразками, сидів на дерев’яному ящику Род. У Едді очі поповзли на лоба від подиву, коли до Чакі (чи то пак Гейліса) наблизився Юк. Ще більший подив викликало те, що тваринка дозволила спотвореній руці погладити себе по голові.

— А вранці наступає такий час, коли там унизу виникає… не знаю, як це сказати…

— Певний хаос? — підказав Тед.

Роланд кивнув.

— Ви чули, як нещодавно прозвучала сирена? — спитав Тед. — Якраз перед