Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Всі похитали головами.

Здавалося, Тед не здивувався.

— Але як заграла музика, точно чули?

— Так, — кивнула Сюзанна і запропонувала Тедові ще одну бляшанку «нозз-а-ли», яку той узяв і з очевидною втіхою випив. Едді внутрішньо здригнувся.

— Дякую, мем. Отож, сирена сигналізує про початок нової зміни. Після неї вмикається музика.

— Ненавиджу ту музику, — понуро сказав Дінкі.

— Якщо і є така пора, коли контроль послаблюється, то це саме вона, — підсумував Тед.

— І о котрій годині це відбувається? — запитав стрілець.

Тед і Дінкі обмінялися непевними поглядами. Питально здіймаючи брови, Дінкі показав вісім пальців. Коли Тед одразу ж кивнув, на його обличчі відбилося полегшення.

— Так, о восьмій, — Тед розсміявся і цинічно хитнув головою. — О восьмій, якби це був світ, де та тюрма лежала б строго на сході, а не сьогодні на південному заході, а завтра на сході.

Таке місце, як Алгул Сьєнто, не могло ще навіть уві сні привидітися Теду Бротіґену, а Роланд уже жив у світі, що розпадався, тож його не надто вибивало з колії те, що незаперечні факти життя стали ненадійними.

— До цього приблизно двадцять п’ять годин, — сказав Роланд. — Чи трохи менше.

Дінкі кивнув.

— Але не варто розраховувати на те, що заскочите їх зненацька. У них уже виробився автоматизм, бо працюють давно.

— Проте це наш найліпший шанс, — сказав Роланд. Він перевів погляд на свого давнього знайомця з Меджису. І поманив його пальцем.

П’ять

Шимі одразу ж поставив тарілку, підійшов до Роланда і склав пальці в кулак.

— Хайл, Роланде, що колись був Вілл Деаборн.

Роланд відповів на привітання й повернувся до Джейка.

Хлопчик непевно на нього подивився. Стрілець кивнув, і Джейк підійшов. Тепер Джейк і Шимі стояли один навпроти одного, а Роланд сидів між ними навпочіпки, не дивлячись на жодного з них.

Джейк здійняв руку до лоба.

Шимі відповів тим самим.

Джейк подивився вниз на Роланда і спитав:

— Що ти хочеш?

Роланд не відповів. Він так само спокійно дивився на вхід до печери, неначе в тих безкраїх сутінках щось привернуло його увагу. І зненацька Джейк зрозумів, що від нього вимагається, так чітко, неначе зазирнув у Роландові думки (хоч він цього й не робив). Вони підійшли до роздоріжжя. Саме Джейк запропонував, щоб Шимі сказав, у який бік їм рухатися далі. Тоді це невідь-чому здавалося навдивовижу вдалою думкою. Але тепер, дивлячись у це просте, відкрите, дурненьке обличчя і залиті кров’ю очі, Джейк ніяк не міг збагнути двох речей: що в нього вселилося, коли він запропонував цей варіант і чому хто-небудь — наприклад, Едді, котрий попри все, що їм довелося пережити, зберігав доволі ясну голову, — не сказав йому лагідно, але твердо, що довіряти їхнє майбутнє Шимі Руїсу — це ідіотизм. Повна туфта, як сказали б колись його однокласники зі школи Пайпера. Тепер Роланд, який вважав, що навіть у смертній тіні можна отримати корисний урок, хотів, щоб Джейк поставив питання, яке сам же й запропонував, і відповідь, поза всіляким сумнівом, покаже, яким забобонним і легковажним він став. Та все одно, чом би й не спитати? Навіть якщо це те саме, що кинути монету, чом би й ні? Напевно, наприкінці свого короткого, проте беззаперечно цікавого життя Джейк відкрив для себе світ, де існували магічні двері, слуги-роботи, телепатія (до якої він і сам мав хоч і невеликі, проте здібності), вампіри й павуки-перевертні. Після всього цього чому б не доручити вибір Шимі? Врешті-решт, вони мусили обрати той чи той варіант, і він, чорт забирай, забагато пережив, щоб тепер перейматися через такі дрібниці, як виставити себе йолопом перед супутниками. «Крім того, — вирішив він. — Якщо вже тут я не в колі друзів, то кого тоді називати друзями?»

— Шимі. — Дивитися в ті криваві очі було страшнувато, але він себе примусив. — Ми шукаємо дещо. Це означає, що у нас є завдання. Ми…

— Ви повинні врятувати Вежу, — перебив Шимі. — Мій давній друг має зайти в неї, дістатися аж до самої гори і побачити, що там. Там може бути оновлення, смерть чи там може бути те й друге разом. Колись він був Вілл Деаборн, Так. Для мене він Вілл Деаборн.

Джейк зиркнув на Роланда, котрий так і сидів навпочіпки, вдивляючись у вхідний отвір печери. Але хлопцеві здалося, що його обличчя поблідло і набуло дивного виразу.

Роланд зробив свій коронний жест пальцем: продовжуй.

— Так, ми повинні врятувати Темну вежу, — підтвердив Джейк. І подумав, що тепер розуміє несамовите бажання Роланда побачити її та зайти всередину, навіть якщо це коштуватиме йому життя. Що знаходилося в центрі Всесвіту? Про що людина (хлопчик) може лише здогадуватися, щойно замислиться над цим питанням, і що може прагнути побачити?

Навіть якщо від одного погляду на це він збожеволіє.

— Але для цього нам потрібно виконати два завдання. Одне — повернутися до нашого світу і врятувати людину. Письменника, який розповідає нашу історію. А друге завдання — це те, яке ми обговорювали. Звільнити Руйначів. — Чесність змусила його додати: — Або принаймні зупинити їх. Розумієш?

Але цього разу Шимі не відповів. Він дивився туди ж, куди й Роланд: надвір, у сутінь. Здавалося, Шимі загіпнотизували — принаймні такий був у нього вираз обличчя. Дивлячись на нього, Джейк відчув неспокій, але не відступив. Врешті-решт, він впритул підійшов до свого питання, і що йому лишалося, крім як іти вперед?

— Питання в тому, яке завдання нам виконувати першим? Видається, що рятувати письменника легше, бо там у нас не буде супротивників… принаймні таких, щоб ми про них знали… але існує можливість, що… — Джейк не хотів казати: «Існує можливість, що наша телепортація тебе вб’є», — тому ніяково затнувся на півслові.

Спершу йому здалося, що Шимі відповідати не збирається і він, Джейк, постане перед важкою дилемою: повторювати питання чи ні, — але зрештою колишній хлопчик-слуга з корчми заговорив. Він так само не дивився ні на кого з присутніх, а тільки крізь вихід з печери в темряву Краю Грому.

— Мені вчора снився сон, так, — почав Шимі з Меджису, чиє життя колись урятували троє юних стрільців з Ґілеаду. — Мені снилося, що я знову в «Раю для подорожніх», тільки Корал там не було, і Стенлі, і Петті, і Шеба також не було, того, який грав на піаніно. Там не було нікого, крім мене, а я мив підлогу і співав «Безжурне кохання». А потім рипнули двері, так, вони завжди так дивно рипіли…

Джейк побачив, як кивнув Роланд.