Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

Дерев'яних китів, тобто китів, вирізаних у профіль з темних шматків цінної деревини, яку в Південних морях використовують для виготовлення зброї, часто можна побачити в кубриках американських китобійних кораблів. Деякі з них — це справжні витвори мистецтва.

У старовинних заміських будинках із гострокутним дахом можна інколи натрапити на бронзових китів, що підвішені за хвіст замість дверного молотка. Тут усе залежить від воротаря; якщо він дрімає, то краще скористатися таким китом із головою, подібною до ковадла. Однак ці кити-калаталки рідко бувають схожими на свій природний прототип. На шпилях деяких старожитніх церков можна вздріти бляшаних китів, поставлених там у ролі флюгерів; але вони стирчать так високо і так промовисто виражають усім своїм виглядом пересторогу «Руками не чіпати», що їх важко роздивитися й оцінити по заслузі.

На кощавих, реберчастих ділянках землі біля підніжжя високих гір серед уламків скель, що химерними купами розкидані по рівнині, часто можна вгадати застиглі форми, подібні до скам'янілих левіафанів, майже повністю занурених у море трави, яка під вітром брижиться навколо них миготливим кільцем зелених хвиль.

У гірській місцевості, де мандрівника амфітеатром оточують нескінченні узвишшя, у ламаних лініях гір то там, то тут проступають ледь вловимі обриси кита. От тільки для того щоб його помітити, треба бути завзятим китобоєм; а якщо ви захочете повернутись і поглянути на нього ще раз, вам слід запам'ятати точну широту і довготу того місця, звідки ви завважили його вперше, бо ці картини відкриваються випадково, і повторне їх відкриття — нелегка праця; подібно до того як Соломонові острови досі лишаються для нас terra incognita[239], хоч там колись гуляв у своєму накрохмаленому жабо сам Менданна, а описав їх ще старий Фігуера.[240]

А коли, полинувши думкою у такі високі сфери, ви мимоволі поглянете вгору, то і там, у небі, серед зірок, ви побачите обриси величних китів і китобійних кораблів; так східні народи, щороку думаючи про війну, бачили серед хмар битви небесних військ. На півночі я полював левіафана, що кружляв навколо полюса, тікаючи все далі від мене у сяйві блискучих цяток, які вперше накреслили для мене його обриси. А під осяйним антарктичним небом я на борту корабля Арго мчав наздогін за зоряним Китом[241] у безмежну далечінь, за межі Гідри і Летючої Риби.[242]

Верхи на цьому киті — з якорем замість вудил, пришпорюючи його гарпунами, — я помчав би аж до небокраю, щоб побачити на власні очі, чи справді царство небесне розкинуло там свої незліченні шатра, недосяжні для мого смертного зору!

Розділ 58

Брит

Ми взяли від островів Крозе курс на північний схід і невдовзі опинилися посеред широких лугів бриту — подрібненої жовтуватої маси планктону, якою живляться справжні кити. Ця тріпотлива маса розпливлася на багато ліг довкола нас, і ми пливли наче по безкрайньому полю стиглої золотої пшениці.

Другої днини ми почали зустрічати справжніх китів, які, щоправда, не цікавили «Пеквод» — адже він полював на кашалотів; і вони, роззявивши пащі, ліниво хлюпалися в бриті, а він чіплявся до нитчастої бахроми їхніх губів, що нагадувала венеціанські жалюзі, між тим як вода вільно струменіла з рота.

Наче косарі на світанку, що пліч-о-пліч із ледь чутним шурхотом торують собі шлях крізь обважнілу від роси траву, пливли ці чудовиська, і їх супроводжував дивний, різкий, трав'янистий звук, а позаду них на жовтій воді тяглися нескінченні голубі просіки.[243]

Проте, мабуть, тільки цей звук, із яким вони проціджували у своїх пащах планктон, нагадував про косарів. А з вигляду їхні величезні чорні туші були вельми подібні до безживних кам'яних брил, особливо тоді, коли вони на мить застигали нерухомо. І як у безмежних мисливських угіддях Індії мандрівник інколи може пройти рівниною повз сплячого слона, навіть не здогадавшись, що це слон, гадаючи, що то голий кам'янистий пагорб, — так трапляється і з тим, хто вперше побачить у морі цих левіафанів. І навіть коли ви нарешті збагнете, що це кити, вам буде нелегко повірити, що оця безживна бамбула насправді являє собою живу істоту — як, приміром, собака чи кінь.

Та й справді, до жителів морських глибин важко ставитися так само, як до земних створінь. Хоча в давнину більшість природознавців стверджували, що кожна земна тварина має свою подобу в морі, і хоч, можливо, загалом це відповідає істині, — втім, коли перейти до деталей, де ви знайдете в океані рибу, яка б за своєю вдачею була схожа на нашого доброго і розумного собаку? Хіба що клята акула трохи подібна до нього з точки зору видової схожості.

І все ж, незважаючи на те що жителі суші зазвичай вороже ставляться до морських жителів; незважаючи на те, що море лишається для нас terra incognita і Колумбу довелося пропливти над незліченними незнаними світами лише для того, щоб відкрити один поверхневий невідомий світ на Заході; незважаючи на те що найстрашніше лихо завжди спіткало здебільшого мореплавців, і, зрештою, незважаючи на те як по-дитячому хизується людина своїми знаннями та вміннями і як примножуються ці знання і вміння із сприятливим плином часу, — все одно одвіку і довіку, до самого Страшного суду, море калічитиме і вбиватиме людину, розбиватиме на друзки створені нею міцні й горді кораблі; та попри все це, постійно переживаючи одні й ті самі враження, людина нині позбавилася первісного страху перед морем.

Перший корабель, про який ми знаємо, плавав по океану, який із суто португальською мстивістю затопив весь світ, не залишивши бодай однієї-єдиної удови. Той самий океан котить свої хвилі навколо нас; той самий океан розбив багато кораблів торік. Так, нерозумні смертні, Ноїв потоп ще не скінчився; він і донині покриває дві третини нашого прекрасного світу.

Тож чим так різняться між собою море і земна твердь, коли те, що є дивом у морі, зовсім не дивує нас на суходолі? Неймовірний жах охопив євреїв, коли під ногами Корая[244] і його спільників розкрилася безодня і поглинула їх навіки; а за наших часів не минає дня, щоб живе