Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Ну й ну, добродію! — пробурмотів один з нової династії, король Скукумського приступку. — Даю вам за нього вісімсот, добродію… І то, завважте, перед спробою. Вісімсот ось за такого, як він є.

Торнтон тільки головою похитав і підступив до Бека.

— Е, не підходьте! — запротестував Метьюсон. — Хай він сам, тоді буде чесна гра!

Юрба примовкла, чулися тільки де-не-де голоси окремих аматорів битися в заклад, що марно пропонували два проти одного. Бек був пречудова тварина, всі це визнавали, але двадцять мішків по п'ятдесят фунтів виглядали занадто переконливо, щоб мати бажання розв'язувати гамани.

Торнтон укляк поруч Бека, взяв його обома руками за голову й притулився сам щокою. Він не став грайливо сіпати його, як завжди, або в жарт лаяти. Він тільки тихенько прошепотів йому на вухо: «Коли любиш мене, Бек, коли любиш!» — та й годі. Бек, насилу стримуючи свій порив, скавучав.

Юрба з цікавістю дивилась на них. Видовище це скидалося на якесь чаклування. Коли Торнтон підвівся, Бек схопив зубами його за руку в рукавиці, стиснув її і поволі, з неохотою, випустив. В такий спосіб він виявляв свою любов. Торнтон відійшов далеченько назад.

— Ну, Бек! — наказав він.

Бек натягнув посторонки, потім попустив їх на декілька дюймів. Це була його давня звичка.

— Гайда! — різко пролунав серед напруженої тиші Торнтонів голос.

Бек трохи повернув праворуч, кинув уперед усі свої півтораста фунтів, натягнув посторонки й раптом став. Вантаж ворухнувся, під полозками затріщав лід.

— Ще! — знову крикнув Торнтон.

Бек повторив маневр, повернувши цього разу ліворуч. Полозки заскрипіли. Санки трохи схитнулись, і полозки продряпали кілька дюймів по снігу. Вони віддерлись від льоду. Люди дивилися, затамувавши подих.

— Тепер вперед, Бек! — пролунав різкий, як постріл з револьвера, короткий наказ.

Бек рвонувся, і посторонки напнулися. Усе тіло Бекове страшенно напружилось, і м’язи, як живі, забігали під шовковистою шкурою. Мало не припадаючи до снігу широкими грудьми, він витяг уперед і низько нахилив голову, а ноги його скажено працювали, вибиваючи дві рівнобіжні борозни в твердому втоптаному снігу. Санки хитнулися, затремтіли й уже ніби рушали. Тут Бек послизнувся одною лапою, і в юрбі хтось аж ойкнув. Санки, проте, шарпаючись поштовхами, вже підсунулись на півдюйма… тоді на дюйм…. на два дюйми… Незабаром поштовхи послабшали, санки набирали швидкості, Бек підхопив їх, і вони посунулись рівно й гладко.

Люди, що стояли, роти пороззявлявши, нарешті звели дух, навіть забувши, що хвилину перед тим вони затамували подих. Торнтон біг за санками й підбадьорював Бека короткими веселими слівцями. Відстань виміряли раніше, і, коли Бек наблизився до купи дров, що позначала сто ярдів, з юрби пролунали вигуки захвату. Далі вони перейшли в якийсь рев, коли Бек минув дрова і спинився з наказу. Усі, й навіть сам Метьюсон, неначе пошаліли. Шапки й рукавиці летіли вгору. Люди тиснули руки одне одному, байдуже, знайомі вони чи ні, говорили всі разом, не слухаючи одне одного.

Торнтон став навколішки поруч Бека і, притулившись головою йому до голови, похитувався з ним туди й сюди. Ті, що підбігли до них, чули, як він любовно й ніжно, довго та палко лаяв собаку.

— Ну й ну, добродію! — бурмотів король Скукумського приступку. — Даю вам за нього тисячу… Чуєте, тисячу! Тисячу двісті, добродію!

Торнтон звівся на ноги. Очі йому були мокрі, по щоках текли сльози.

— Ні! — сказав він скукумському королеві. — Я не хочу. І йдіть ви к бісу, добродію! Більше нічого не маю вам сказати.

Бек схопив Торнтона зубами за руку, а той знову став сіпати його». Всі глядачі, неначе зрушені спільним одним поштовхом, чемно відійшли осторонь, щоб не заважати.

VII. ПОТУЖНИЙ ПОКЛИК

За п'ять хвилин Бек заробив тисячу шістсот доларів і цим допоміг Торнтонові з товаришами сплатити деякі борги й вирушити на Схід шукати казкового розсипища золота. Історія цього загубленого розсипища така сама давня, як і історія цієї країни. Чимало людей шукало його, але пощастило небагатьом, і далеко більше було таких, що ніколи не вернулися. Трагедія й тайна повивали це загублене родовище. Ніхто не знав, як звався той, хто натрапив на нього перший. Навіть найдавніші перекази його імені не згадували — відомо тільки, що там стоїть і досі напівзруйнована стара хатина. Були такі, що перед смертю заприсягались, наче бачили й цю хатину, й розсипище, і підсилювали свої слова, показуючи такі самородки, яких не траплялось ніде на всій Півночі.

Але ще жодній людині не поталанило здобути тих скарбів, а мертві — були мертві. Отже Торнтон, Піт і Ганс подалися шукати тієї хатини. З Беком та ще з шістьма собаками вони попростували незнаною дорогою на схід, туди, де стількох людей перед ними завела надія і звідки стільки людей не вернулося зовсім. Проїхавши санками сімдесят миль по Юкону проти води, вони повернули ліворуч на річку Стюарт, минули Мейо та Макквещен і вийшли до верхоріччя Стюарту, де він уже маленьким струмочком в'ється між скелями гірського пасма, що тягнеться цілим континентом.

Джон Торнтон небагато вимагав від людини і від природи і не боявся пустелі. Узявши щупку солі й рушницю, він заходив, бувало, в саму глушину, туди, куди його кортіло, і блукав там скільки сам хотів. Як справжній індіянин, він ніколи не поспішав, живився дичиною, а коли її не було — не турбувався, ішов далі, знов-таки, як той індіянин, і певен був, що не зараз, то згодом, а конче на неї натрапить. І тепер, рушивши в далекий безлюдний край, вони везли на санках, головне, всяке потрібне приладдя та зброю, а меню їхнє складалося з дичини, і план дій розраховано було на неозначений час.

Для Бека були великою втіхою і полювання, і рибальство, і незнайома ця земля. Подеколи вони йшли цілими тижнями, день крізь день, тоді десь отаборювались, і собаки знов цілими тижнями ледакували, а люди розморожували замерзлий нарінок і без кінця-краю промивали його біля вогню в ночовках, шукаючи золота. Часом вони голодували, а коли то й розкошували в їжі — все залежало від полювання.

Настало літо. Прив'язавши вантаж на спини, люди й собаки перепливали плотами голубі гірські озера і пливли невідомими річками, то за водою, то проти води, в непевних човнах, що вони самі випилювали із стовбурів дерев.

Місяць по місяцю блукали вони недослідженою землею, де не видно було