Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Марко Поло по одежі здогадався, що перед ним носильник, і в душі його прокинулась слабка надія. Він примусив себе бути привітним.

— Що ви хочете? — спитав він,

Янг глянув на служника, який стояв біля дверей. Поло звелів йому вийти і знову повторив своє запитання.

— Саїд наказав нам віднести вашу пані у віллу за місто, — мовив Янг.

— А хто такий Саїд?

— Шпигун Ахмеда, — з ненавистю відповів Янг. — Він сказав мені, що я втрачу голову, коли розповім кому-небудь про це.

— Ти знаєш, де Ашіма? — швидко спитав Марко Поло.

— Так, пане, я відніс її у віллу над річкою.

— Сідай, — сказав Марко Поло. — Як тебе звати? Ти одержиш нагороду.

В голові його товпились думки. Вислухавши Янга, він покликав служника.

— Дай йому поїсти і попити.

Янг всівся до столу і наліг на страви. Давно йому не доводилось куштувати таких смачних речей. Забулася навіть небезпека, що нависла над ним. І тільки наївшись, він згадав про неї.

— Якщо Саїд дізнається, що я його видав, я накладу головою.

Але Марко Поло заспокоїв його.

— Треба, щоб Саїд нікому більше не загрожував, — рішуче мовив він. — Я захищу тебе. Ти зробив добре.

На вулиці стояв кінь. Був жаркий післяобідній час. Думка, що Ашіма ось уже кілька годин у владі того негідника, не давала Марко спокою.

— Янг, ти вмієш орудувати зброєю?

— Так, пане, — відповів носильник.

Служниця, яка прибирала посуд, завмерла на місці, широко розкривши очі.

— Не товчися тут, — гримнув на неї Марко Поло. — Іди і скажи, щоб нам приготували ще одного коня і зброю.

У віллі над річкою панувала гнітюча тиша. Беззвучно сновигали по кімнатах слуги. Безшумно відчинялися й зачинялися двері. Не чути було жодного людського голосу. Ашіма стояла біля вікна і дивилася через густу зелень дерев та кущів на осяяну сонцем річку. По ній на веслах та під вітрилами пропливали човни. Було тихо, і вітрила звисали на щоглах.

Ашіма схопилася за залізні грати і закричала, охоплена відчаєм:

— Допоможіть! Вони заперли мене! Допоможіть! Але її крики не сягали далі саду.

З-під вікна до неї долинув насмішкуватий голос:

— Мовчи, моя пташко, а то мені доведеться заперти тебе в льох. Там накричишся й налютуєшся, скільки хочеш.

Це був Саїд. Та Ашіма не звертала на нього уваги. Вона благала порятунку, кликала людей, доки розлючений Саїд не зайшов до кімнати і не відірвав її од вікна. Дівчина забилася в найтемніший куток кімнати.

— Не чіпай мене, чуєш! — кричала вона, простягаючи поперед себе руки, готова вчепитися йому в обличчя нігтями.

Саїд опанував себе, йому добре запам'яталися червоні пошкрябини на обличчі служника.

Стоячи за столом, він загрозливо сказав:

— Підеш у льох, якщо не замовкнеш. В Лопі ти була тихенькою, а тепер стала, як дика кішка! Зачекай, мій пан швидко тебе приструнчить.

Даремно намагалася збагнути Ашіма, за що так ненавидить її оцей чоловік з вовчим обличчям. Їй пригадалось, як у Лопі Матео викинув його за двері. Дівчина впізнала його з першого погляду. Що він хоче від неї? Хто доручив йому ув'язнити її?

Перед нею на столі стояв чай, лежало печиво. Мовчазний служник подав їй обід і через деякий час забрав його назад. До чаю й печива Ашіма теж навіть не доторкнулася. Вона не хотіла нічого брати в рот у цьому домі, якби навіть їй довелося померти голодною смертю.

Вона схопилася і знову підбігла до заґратованого вікна. Що робити? Кричати, доки не охрипне? Ніхто її не почує. Але де ж Марко Поло? Що це все означає?

Ашіму раптом охопив такий страх, що їй стало млосно. Вона відчула, що Марко Поло загрожує небезпека. Це було гірше за все. Непевним кроком Ашіма підійшла до стола і опустилася на стілець. Але скоро подолала хвилинну слабість, підбігла до дверей і щосили затарабанила в них кулаками.

— Відчиніть! — закричала вона. — Якшо ви не відчините, я вистрибну з вікна!

— Попробуй, стрибни! — пробуркотів Саїд, стоячи за дверима. Він засміявся і пішов геть.

Весна царювала в природі. На небі непорушно завмерли білі хмарини. Тіні дерев і стін подовшали. Вкритий червоною черепицею будинок, який гармонійне зливався *з навколишньою місцевістю, тішив око кожного перехожого.

Вісім озброєних верхівців мчали вулицею. Попереду були Марко Поло і Янг. Шість інших належали до особистої охорони Хіу Хенга.

— Ось де він, пане, — мовив Янг, показуючи на будинок.

Вершники перейшли на легку рись. Перед муром вони спинилися, зіскочили на землю і щосили загупали у ворота.

Марко Поло і Янг з мечами напоготові стояли біля входу. Охоронці сховалися в затінку муру. Вони напружено прислухались до кожного звуку. У вухах Марко гуділо. Серце його калатало, а рука міцно стискала держак меча. За цими мурами було ув'язнено Ашіму. Звідти не чути жодного звуку. Тільки пташки виспівують у гіллі. Десь у глибині саду голосно тьохкає соловей. Цей спів був нестерпним.

— Постукай ще раз! — наказав Марко Янгові.

Носильник затарабанив ногою у ворота. Раптом почулися кроки. Марко Поло поглядом дав знак Янгу. Охоронці міцніше стиснули списи і наготувалися до стрибка.

— Відчиніть ворота! — гукнув Янг. — Ми прийшли від милостивого пана Ахмеда.

Але йому ніхто не відповів. Кроки затихли. Однак напружений до краю Марко Поло відчував присутність людини за ворітьми. Більше не можна було зволікати. Держаком меча він щосили вдарив у ворота.

— Відчиніть ворота! — щосили гукнув він. — Іменем імператора!

Хтось квапливо пішов у глибину саду. І одразу ж десь здалеку виразно долинув крик Ашіми:

— Допоможіть! Я тут! Допоможіть!..

Марко Поло застромив меч у піхви і, підскочивши, вхопився за край муру, його приклад наслідували Янг і охоронці Хіу Хенга. Перелізши в сад, вони побігли до вілли. Ніхто не перестрів їх. Двері в будинок були замкнені.

— Лишайтесь тут! — наказав Марко охоронцям. — Щоб ніхто не втік.

Разом з Янгом вони проникли в дім і, проминувши кілька кімнат, потрапили до кухні. Тут вони побачили двох служників, служанку і товсту куховарку, яка без-пересталь скиглила:

— Не чіпайте нас, панове! Ми не зробили нічого поганого!

Марко Поло схопив одного з служників і витяг його з переляканого гурту.

— Де ви її заперли? — спитав він. — Іди вперед!

Служник, високий, кремезний чоловік, повів їх сходами нагору. Вони йшли довгим, напівтемним коридором. За колоною стояв Саїд. Він звик до темноти, і тому добре бачив Марко Поло, людину, за якою стежив уже вісім років, бо таким був наказ його