Читати книгу - "Місто біля моря"

Спершу справжній Тритузний, упізнавши себе у двійнику, пирхнув і, зневажливо знизавши плечима, заговорив з Лікою. Але коли столяр Паша, наблизившись до рампи, став вигукувати улюблені Зюзині слівця, майстер «гарматного удару» зрозумів, що з нього сміються досить зло і образливо. Він став поволі червоніти, шия його побагровіла, губи стиснув. Він силував себе сидіти, наче нічого й не було, але чимдалі більше й більше глядачів спиняло на ньому свої уважні погляди. Ось і директор заводу Іван Федорович обернувся в його бік і теж засміявся. Зюзя уже не міг стерпіти! Різко повернувшись, він щось прошепотів у вухо своїй сусідці. Анжеліка усміхнулась і похитала заперечливо головою. Зюзя схопив її за руку, видно, намагаючись вивести з залу, але Анжеліка на подив спокійно відняла руку і знову похитала головою, продовжуючи з увагою стежити за тим, що відбувалось на сцені.

Зюзя ображено знизав плечима і, стукнувши сидінням, пішов до виходу. Він ішов довгим проходом, риплячи довгоносими туфлями, і голови глядачів поверталися йому вслід. Хто підморгнув, інші шепотіли» йому навздогін уїдливі слівця, але найдужче доконав Тритузного Паша з столярного цеху. Побачивши, що піжон, якого він грає, виходить із залу, Паша вибіг із своєю дівчиною в туніці на авансцену і гукнув навздогін Зюзі:

— Оревуар!

Раптом, відштовхуючи Пашу, на сцену вибігла сама Рогаль-Піонтковська. Вона підбігла до рампи, замітаючи сцену подолом свого старомодного убрання, зшитого з чорного матеріалу для спецівок. Дивлячися в зал крізь скельця кістяного лорнета, Рогаль-Піонтковська стала повільно танцювати.

І ніхто б не повірив, що точна копія власниці танцкласу не актриса, а мій приятель Маремуха!

Петрові накрутили сиві буклі, нарум’янили як слід його повні щоки. До мочок ушей Петрусь причепив кришталеві підвіски від люстри. Вийшла точнісінько вилита мадам! Обман виявився лише тоді, коли Петро глухуватим чоловічим баском почав свій монолог.

Звертаючись до своїх вихованців-танцюристів і гладячи їх долонями по плечах, Маремуха бурмотів скоромовкою, зрідка попадаючи в такт мелодії чарльстону:

— Ну що, мої комашечки? Що, тарганашечки? Скучили за своєю мамусенькою? Еге ж? Не треба скучати, не треба журитися! Я швидко відучу вас думати… Навіщо вам учитися, мріяти про майбутнє, читати книжки? Не треба! Це просто жах — як шкідливо! Танцюйте! Думайте ногами! Отак, як я, дивіться сюди. Отак! Отак! Раз-два! Раз-два-три! Маестро, швидше!..

Підібравши довгу спідницю, Петро став викаблучувати щось немислиме. Чи то була чечітка, чи український гопачок. Та хіба справа була в цьому?

Він наблизився до піаніно і, відштовхнувши тапера набік, підібравши спідницю, сів за клавіатуру сам. І тільки-но торкнувся він пальцями до білих клавішів, як мелодію підхопив невидимий глядачам оркестр.

Хоч Петро розхитувався над клавіатурою і натискав педалі, роблячи вигляд, що це саме він грає, всі розуміли, що його гра — обман, і перестали потроху звертати на нього увагу.

Під музику рухи танцюристів прискорювались. Кожна пара танцювала по-своєму, хто на що здатний. У Марлен відломився каблук. Вона впала, тягнучи свого кавалера — довгов’язого здоровила з гострими вусиками. Їх падіння було зігране, як справжнє, і потягло за собою «купу-малу». У дівиці в рудих лисицях зірвали в загальній сутичці з її пишної зачіски папугу-нерозлучника, і якийсь вродливий франт намагався непомітно заховати його до кишені. Паша-Тритузний покинув свою даму в туніці і почав танцювати з іншою дівчиною.» Його ображена дама накинулась на суперницю з кулаками. Мадам Рогаль-Піонтковська стала їх розбороняти. Усі дрібні, нікчемні пристрасті проривались у танцюристів під час цього замішання. З манірних і надутих вони ставали метушливими і сварливими, штовхали одне одного, лаялись. Адвокату Мавродіаді наступили на ногу. Не перестаючи танцювати, він погрожував кривдникові палицею.

Одна за одною дівиці на високих каблуках стали чимдалі частіше поглядати на ноги. Страдницькі гримаси з’явились на їх обличчях. Нишком, у танці, вони доторкувалися руками до туфельок, намагаючись хоч цим трохи зменшити біль у пальцях.

Раптом чиїсь послужливі руки висунули із-за куліс на край авансцени деревце і маленький кущик. На деревці були покажчики: «Дорога на Лиски», «На Собачу балку», «У Матроську слобідку», «На Кобазову гору»… Танцюристки кинулись до заповітного «гайка». І тепер глядачі побачили приблизно те саме, що й ми з Головацьким бачили, сидячи на лавці під кривою акацією. Дівчата зривали вузькі туфельки, стрибали босі навколо деревця, зображуючи радість і полегшення, і з криками: «Ах, як хороше!» розбігались по домівках.

Кілька найупертіших пар іще танцювали.

Нарешті освітлювач повернув коло прожектора. Зеленаво— синє місячне світло залило сцену, і коли знову вернулось звичайне освітлення, кавалери виявились сивобородими. Вони протанцювали уже все життя. І дам підмінили: з молодих і жвавих вони перетворились на старух. Рухи їх були втомлені і розслаблені. А Зюзя Тритузний був уже не тільки бородатий, але, — на довершення всього, ще й лисий.

Примирення

Кілька разів доводилось підіймати завісу, щоб показати публіці всіх артистів, які, взявшись за руки, виходили на авансцену під гучний туш, з мадам Рогаль-Піонтковською посередині.

Але справжній вечір почався лише після цієї вступної пародії.

Як завжди, популярна в ті роки жива газета клубу «Синя блуза» показала кілька своїх номерів.

Потім струнний оркестр токарного цеху, який майже цілком складався з молоді, виконав «Світить місяць» і «Сентиментальний вальс» Чайковського.

На сцені з’явився хор стариків заводу. На великий мій подив, і Гладишев теж був у їх числі. Я звик його бачити в полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами — і зараз мені важко було звикнути до нового вигляду мого сусіда по машинці. Він був у довгому чорному сюртуці. З-під сюртука виглядав комір гарно вишитої синьої косоворотки. Виявилось, Гладишев співає басом.

Хор проспівав: «Замучений тяжко в неволі», потім — «По диких степах Забайкалля» і «Червоний прапор». Старикам гучно аплодували, кричали «біс». Вони пошепотілися і заспівали козачу пісню «По Дону гуляє козак молодий», потім — «Ми ковалі, і дух наш сильний». Але видно було — пісні каторги були пам’ятніші старикам-робітникам, бо, коли їх викликали знову, вони заспівали «Дзень-бом, дзень-бом, чути дзвін кайданів». За сценою в цей час подзвонювали кайданами. І глядачам відразу уявився далекий Сибірський шлях, партія революціонерів, що бреде по етапу в кайданах, крізь пургу і мороз, у сніговий Сибір…

Щоб програма була різноманітніша, Головацький разом з директором клубу запросив і співаків із Водмісцтрану. Їх було лише троє, і вони вийшли на сцену — бажаючи підкреслити свою близькість до моря — у брезентових робах і крислатих