Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 111
Перейти на сторінку:
кінчились учора, і ліцей не терпітиме прогулів.

Лідка поговорила з директоркою й випросила для сина тиждень відстрочки. А потім — потім Андрій буде тут, і кожна сволота зможе сміятись йому в обличчя…

Забрати з ліцею? Поїхати під три чорти, покинути все, хай святкують перемогу?

Зателефонувати Славкові?

Підпалити йому двері?

Наковтатися таблеток?

— Євгене Миколайовичу, коли ви плануєте виграти справу?

Адвокат посміхнувся:

— Ну й питаннячка у вас, Лідіє Анатолівно.

* * *

«— Коли приблизно ви зрозуміли, що між вашим однокласником і вашим педагогом існують інтимні стосунки?

— Здогадувалась я давно. Але остаточно впевнилась на випускному вечорі — знаєте, вони обіймались на очах у всієї школи. Потім я дізналася, що Зарудна-Сотова пішла зі школи й поселила Максимова у себе вдома. Вони жили як подружжя, кілька разів я бачила їх разом — на пляжі, на вулиці, біля університету. Хоча Максимов уже тоді її зраджував. Одна моя подруга провела з ним кілька ночей і потім розповідала нам, що він справді був гарний як чоловік…

— …він іще був дівичем, носив учнівську форму? Скільки ж йому було років і скільки років було Сотовій?

— Йому — шістнадцать, як усім нам. Їй — років під сорок, не знаю точно. Ну, попереднє покоління, ви розумієте…

— …був схильним до авантюр?

— Ні, він був дуже пристойним хлопчиком, поки в нас у школі не з’явилася ЦЯ. Вона його просто розбестила, ну просто професійно.

— Що з ним сталося потім?

— Потім, відразу після мриги, Максимов кинув її. Поїхав за кордон. Кажуть, там у нього сім’я і діти.

— Чому він її кинув?

— Звідки мені знати? Вона ж застара для нього! Мабуть, йому набридло цілувати її зморшкуваті принади…»

(Газета «Пікант», 21 листопада 17-го року. Додаються фотодокументи: максимівський клас на випуску, обличчя Максимова і Тоні Дрозд навмисне неохайно обведені червоним. Лідчина фотографія з випускного альбому — «Сотова Лідія Анатолівна, учитель біології». І ще один знімок, розпливчастий, дуже збільшений, видно, по-шпигунському витягнутий із якогось дальнього плану: на парковій лавці цілуються двоє, в жінці насилу, та можна впізнати Лідку, обличчя хлопця невиразне)

* * *

В інституті всі, звичайно, все знали і все читали. Лідка з’являлася на роботу з ледь перебільшеною пунктуальністю; під її поглядом працівники розбігались, як таргани під променем кишенькового ліхтарика. Численні лабораторії продовжували свою кипучу діяльність, але Лідці все настирніше здавалось, що їхня робота спрямована в нікуди.

Двічі чи тричі до неї намагалися під’їхати з розмовами. Зі співчуттям, із обуренням «цими брудними газетярами». Лідка відшивала співчутливих із гідною подиву холодністю. Єдиною фразою, яку вона зронила на адресу кривдників, була обіцянка розорити газетку через суд.

Напередодні повернення Великова з Андрієм, за годину до завершення робочого дня, Лідчина секретарка тривожно пискнула селектором:

— Лідіє Анатолівно, вам телефонують. Знизу, з прохідної.

— Я не маю часу, — повідомила Лідка байдуже.

— Добре, але це телефонує такий собі Максимов…

Лідка відірвала погляд від паперів, і секретарку ніби вітром знесло.

Кілька секунд Лідка посиділа, прислухаючись до себе й нічого не відчуваючи. Зрештою, людей із прізвищем Максимов на світі приблизно стільки ж, скільки сходинок на нескінченних інститутських сходах…

— Який Максимов і чого він хоче? — стомлено спитала Лідка секретарці навздогін.

Секретарка Оленка теж читала жовту пресу. Принаймні останні кілька тижнів. І якби прізвище незнайомця, що телефонував, було, скажімо, Єгоров — дідька лисого вона потурбувала б сувору начальницю.

— Він попросив вас до телефону, я подумала, може…

— Дізнайтеся, з якого він питання. Якщо з важливого — хай запишеться на прийом.

— Добре, Лідіє Анатолівно…

Лідка стомлено опустила плечі.

Адвокат сказав, що тепер «Пікант» охоче згоден судитись. Що «Пікант» нахваляється новими матеріалами, які готуються до випуску, що наклад «Піканта» підскочив у два з половиною рази і що судове засідання за Лідчиним позовом напевно перетвориться на рекламне шоу…

І ось тепер — Максимов.

Не дивно. Не випадково. І кумедно, якщо наступним номером програми буде інтерв’ю з розбещеним Лідкою колишнім школярем. «Пікант» напевно має змогу заплатити, і заплатити добре. А родичі та знайомі Максимова живуть далеко, поза досяжністю «пікантної» інформації…

Лідка скривилась. Спілкування з газетярами, хай і опосередковане, погано на неї впливає. Така гидота лізе в голову.

Вона ще трохи посиділа за столом, самій собі не бажаючи зізнаватись, що роботу на сьогодні скінчено. Стрілка годинника підбиралась до шостої. Лідці траплялось засиджуватися на роботі допізна — та тільки не сьогодні. По-перше, треба прибрати в квартирі перед Андрійковим приїздом…

По-друге, секретарка може подумати, що Лідка боїться виходити з інституту, поки на прохідній чергує цей Максимов.

А Лідка була чомусь упевнена, що він саме чергує. І не чекатиме прийомного дня.

За десять до шостої Лідка підвелась. Зібрала папери; з-під скла на столі дивився молодий Андрій Зарудний.

— Як же ти мене підвів, — сказала Лідка пошепки. І відразу ж засоромилась своїх слів.

Звичним жестом погладила Андрія по щоці.

Замкнула сейф. Подивилася на себе в дзеркало.

Відчула миттєвий жах.

Вони не бачились із Максимовим… Скільки? Шістнадцять років?

Побачивши її, Максимов здивовано спитає себе, звідки взялась ця стара. І куди поділася жінка, що колись ділила з ним жовтогарячий намет…

Та він просто не впізнає мене, подумала Лідка з несподіваним полегшенням. Не треба ховатися чи вдягати маску. Я пройду за два кроки від нього, а він усе витріщатиметься на двері, чекатиме, коли з’явиться Ліда Сотова, вона ж Зарудна…

Вона зібралась. Накинула пальто, попрощалась з Оленкою — втілення погорди й незворушності. Секретарка дивилась у два ока; отак, дівчинко. Вчись.

Простукотіла підборами по коридору. Вийшла на широкі прохолодні сходи, спустилась пішки; віднедавна ліфти викликали в Лідки відразу.

Її вітали. Вона відповідала, часом навіть усміхалась. «Ото залізна баба», — притишено сказав хтось за її спиною.

Вона кивнула вахтеру. Пройшла через вертушку; рушила вперед, ретельно стежачи за тим, щоб не наддати ходи.

Мрячило. Біля під’їзду стояли кілька машин; біля мокрої лавки чекали чогось двоє чоловіків і жінка. Блищали краплі на трьох темних непоказних парасолях.

Лідка автоматично полізла в торбу — і згадала, що сьогоднішній прогноз погоди спровокував її лишити парасольку вдома.

Ось тепер вона пішла швидше — з цілковитою на те підставою. Проходячи повз клумбу, мигцем побачила обличчя тих, що чекали; жінка була дружиною одного з працівників. Лідка змушена була відповісти на її вітання. Обидва чоловіки дивились убік, і жоден із них не скидався на фотографію Максимова.

Як просто.

Лідка насилу стримала усмішку полегшення.

Чи то був інший Максимов, а секретарка, начитавшись жовтої преси, вигадала казна-що.

1 ... 94 95 96 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"