Читати книгу - "Лазарит"

Та населення Святого граду, однак, довелося викуповувати з полону. І здобути свободу випало далеко не всім. Султан та його брат Аль-Адільсамі демонстративно заплатили за частину мешканців і відпустили їх на волю, щоправда, позбавивши останнього майна. Але принаймні п’ятнадцять тисяч городян не змогли заплатити викупу і їх продали в рабство. Християни так запрудили невільничі ринки, що ціни на рабів упали й міцного воїна-хрестоносця можна було обміняти на пару шльопанців.

Як бачите, королю, уявне Саладінове благородство виявилося вельми вигідним для його єдиновірців, але не для християн, які між тим і далі його нахвалюють. Що ж до полководського обдарування султана, то воно досить перебільшене. Його дядько Ширкух був чудовим воїном, його старший брат Туран-Шах теж був видатним стратегом, навіть його молодший брат Аль-Аділь прославився в битвах. Саме він уміло завойовував ті замки, під стіни яких його скеровував султан. Саладін же здобув успіх лише у двох речах: зумів об’єднати землі ісламу під своєю орудою і за допомогою величезної армії здолав нечисленне військо хрестоносців. Пророк невірних, сір, саме так і велить вести війну – коли є цілковита впевненість у перемозі. Тому Саладін втручається в битву лише тоді, якщо його сила на голову вища за силу супротивника. Інша річ те, що віра веде нас у нашій bellum sacrum,[119] і чимало перемог ми здобуваємо всупереч усьому, вони ж подібні на диво!

– І все ж ми втратили Святу землю, – невесело підсумував Річард. – Я зрозумів, месіре Вільяме, що ви не милуєте Саладіна, проте не бачу сенсу применшувати його полководського обдарування. Адже зібрати й вивести на поле бою значну силу – один із головних чинників майбутньої перемоги.

Маршал схилив голову, погоджуючись із королем. Річард прийняв хрест захисника віри майже три роки тому, але тільки тепер, зібравши переконливе військо, завдяки якому є змога битися із Саладіном на рівних, виступив у похід. Тому де Шампер не здивувався, коли король запитав, як сталося, що Юсуф ібн Аюб, курд за походженням, вельми далекий від престолу, зумів стати на чолі такої величезної держави.

– На жаль, государю, стрімкий злет зазвичай базується не на мудрості правителя, не на його воєнних успіхах, а на спритних інтригах. І в цьому Саладін неперевершений. Він народився в Месопотамії в сім’ї дрібного воєначальника-курда, який відзначився на службі у правителя Дамаска Ну рад-Діна. Той-таки Ну рад-Дін послав підкоряти Єгипет дядька майбутнього султана – еміра Ширкуха, відомого вже полководця. Салах ад-Дін був при дядькові, котрий надав йому значні загони, з якими племінник зумів заволодіти портом Александрії Єгипетської. У курдів розвинена взаємодопомога родичам, тож дядько відразу возвеличив племінника, зробивши його другою після себе особою в Єгипті. А незабаром Ширкух раптово помер під час бенкету. Випадковий збіг обставин? Не виключено. Але Саладін відразу ж призначив себе візиром при дворі останнього єгипетського халіфа з династії Фатімідів.[120] Халіф теж невдовзі помер… від виснаження. Нам відомо, що Саладін наказав замкнути халіфа у віддаленому покої палацу, а коли через багато днів цей покій відімкнули, нащадок Фатімідів уже був мертвим. Тепер ніщо не заважало Саладіну стати правителем Єгипту.

Але це могло не сподобатися султанові Дамаска Ну рад-Діну. Він спробував був натиснути на курда, який так несподівано возвеличився, однак Саладін чітко дав йому зрозуміти, що не потребує опіки. І хоча він наказав згадувати Ну рад-Діна в молитвах і писав йому листи, запевняючи у відданості, насправді ж не допомагав йому ні грошима, ні військом, про що той так просив. Більше того, після смерті Ну рад-Діна Саладін втрутився в суперечку спадкоємців і відібрав у них сирійські володіння, усунувши законного претендента – султанового сина. Ставши правителем Єгипту і Дамаска, Саладін взявся створювати імперію, якою мали б правити члени його клану Аюбідів, серед котрих були вельми успішні воїни. Вони завоювали для свого родича Аравію, Ірак та Ємен. І лише потім, зі значною воєнною перевагою, Саладін оголосив джихад – священну війну з іновірцями у Святій землі.

Ось із ким ви, королю, муситимете змагатися. Він доволі розумний і вигадливо-хитрий, але я б не казав про нього як про благородну людину. У християн заведено здійснювати шляхетні вчинки, не розголошуючи цього. Саладін же кожен свій благородний жест обертає собі на користь. Це відіграло певну роль, коли після падіння Єрусалима багато християн міста здалися йому без бою, покладаючись винятково на його великодушність. Але тепер все мусить змінитися. І я благаю вас, государю: покваптеся в Палестину! Бо ви наша остання надія! Хоч яка чисельна армія сарацинів, я знаю, що наші лицарі вправніші й відважніші воїни, нехай їх і не так багато, як у загонах того, кого прозвали «Мечем ісламу».

Маршал замовк, переводячи подих. Річард замислено погладжував свою коротку золотисту борідку.

– Я знаю, що Саладін і раніше намагався завоювати Єрусалимське королівство, але зазнав нищівної поразки від короля Бодуена Прокаженого.

Уперше на обличчі Вільяма де Шампера з’явилася якась подоба усмішки.

– Це так, сір. Я мав честь пліч-о-пліч битися з королем Бодуеном у знаменитому бою під пагорбом Монжизар. У короля було близько трьох тисяч лицарів, а в Саладіна – двадцять шість тисяч воїнів. І все ж ми його розбили, а Саладін, рятуючись, утік верхи на верблюді. Згодом, виправдовуючи цю поразку, він сказав: «Видно, сам Аллах не хоче, щоб царство християн впало за цього короля». Щоб списувати свої поразки на Всевишнього, багато мудрості не треба.

– Усі ми в його руках, – замислено мовив Річард і перехрестився. Маршал повторив це за ним. – Але ось що дивно: чому наша свята мати Церква не зарахувала нещасного короля Бодуена до лику святих? Мало того, що він завзято боровся з невірними і жив, як справжній праведник, навіть немилосердно страждаючи від страшної хвороби, він до останнього подиху боровся за Святу землю! Що ви про це скажете, месіре?

Худорляве лице тамплієра набуло потайного виразу. Але король чекав на відповідь, і де Шампер не наважився збрехати.

– Я думаю, королю, що Церква не відзначила великих подвигів і мук прокаженого короля, оскільки він замало жертвував Риму, не приклонявся перед Святим Престолом та не хотів іти в монастир. Бодуен Прокажений був королем-лицарем, а не королем-монахом – мужнім, відважним і гордим. Поки жив, він завжди перемагав!

У словах тамплієра лунав захват та неприхована гіркота. Проте навряд чи йому варто було так возвеличувати передчасно померлого непереможного короля в присутності